ГЛАВА 1. ВАСИЛІСК.

          ГЛАВА 1. ВАСИЛІСК.

ЛЕГЕНДА СУТІНКІВ: ВАСИЛІСК.
(Зі сторінок Грімуару Того, Хто Носить Печать.
Текст, що пробуджується лише при світлі двох місяців — Світанкового й Пітьмового.
Коли один сходить — інший шепоче істину.)

І сталося так, що коли між Світлом і Тінню народилося Слово, світ здригнувся.
У темряві, де навіть час боявся руху, прокинувся той, чиє ім’я ніхто не смів вимовити.

Його називали Тим, хто носить Печать,

Тим, кого бояться ангели, демони і сам Бог,
Тим, хто занадто живий для Сутінків і занадто мертвий для живих.

Його тиша була глибша за смерть, а погляд — важчий за віки.

Коли він пройшов крізь морок, навіть зорі відвернули свої лики, щоб не стати свідками того, що мало статися.

Бо з глибин, де згоріли душі забутих, піднявся Василіск — створіння, народжене з отрути світу.

Його тіло було вкрите чорним склом, що відбивало всі жахи буття.
Очі — смарагдові з пекельним вогнем у зіницях, дихання — отрута, здатна вбити навіть безсмертного.

Його кров могла спопелити ангела, а подих — роз’їсти срібло мечів небесних.

У стародавніх записах його називали Першим Змієм Тіні, сином хаосу, породженням страху й гніву самої Землі.

Серед мандрівників, що переходили Сутінкові брами, ходили шепоти:
— Я бачив його в долині Трьох місяців, де мертві не сплять, а зорі плачуть отрутою. Його погляд — мов ніж, що розтинає душу. Один лише зойк — і всяка молитва стає марною.

Так свідчив перший мандрівник.

Інший, старий відлюдник із монастиря Глауріум, залишив запис на камені:
"Коли він рухається — час зупиняється.
Коли дихає — повітря гниє.
І лише Той, хто носить Печать, може подивитися йому у вічі… і вижити."

Коли Той, хто носить Печать, ще ходив серед смертних, він мав поруч Марі — відьму світла, чия душа була сплетена з шепоту зірок.

Її очі бачили те, що навіть ангели боялися знати.

Ібліс — володар мороку, що колись був світлом, заздрив цьому світлу.

Він бажав підкорити Того, кого боявся навіть Бог.

І для цього викрав Марі, сховавши її в Палаці Тіней, де дзеркала спотворювали істину, а кожен шепіт повертався криком.

— Відпусти її, Іблісе, — пролунало у темряві.
Голос був не крик — він був подихом самої вічності.
— Відпусти… бо інакше ти станеш першим із падших, хто впаде вдруге.

Ібліс розсміявся — у його сміхові бриніли тріщини світів.
— Ти не зрозумів, — сказав він. — Щоб підкорити світло, треба поранити серце. І я зроблю це твоїми руками.

Він вихопив кинджал, змочений кров’ю Василіска.

Лезо сяяло зеленим полум’ям, що диміло навіть у повітрі.
Коли воно торкалося землі — земля тріскала, як живе тіло.

Той, хто носить Печать, кинувся вперед, і час зупинився.

Світло зустріло Темряву.

Вогонь Марі розчинився в його долонях, але Ібліс уже встиг.

Кинджал пройшов крізь простір і вп’явся йому в праве око.

Червоний блиск залив світ.

Сутінки здригнулися.

— Ти не можеш померти… — прошепотіла Марі, торкаючись його обличчя.
— Можу, — відповів він. — Але я не залишу тебе саму в жодному світі.

Він обійняв її, і з його тіла полився вогонь.

Ібліс відкинувся назад, обпечений світлом, а в його очах відбився страх — перший страх демона з часів створення.

Але отрута Василіска вже проникала в кров.

Світ затьмарився.

Його дихання ставало повільним.

Марі кричала, але звук не виходив за межі їхнього світу.

Тоді він підняв руку, торкнувся її серця — і знак, схожий на зорю, спалахнув між ними.

— Пам’ятай… коли загине двадцять шостий світ, я повернуся у двадцять сьомому.

І він зник у тумані часу.

Кров його впала на землю, і де вона торкнулася — зродилася Печать Безкрилого Ангела.

Минуло безліч циклів.

Ібліс, осліплений поразкою, шукав новий спосіб знищити тих, кого не міг підкорити.

Разом із кардиналом Рішельє — Магістром Ордену Ліга Тіней — він викрав Мію Самаель, кохану відьму самого Люцифера.

Кинджал Василіска, що пережив віки, знову блиснув у його руках.

Кров текла ритуальними колами, а Мія, скована чарами, дивилася в темряву, де знову рухалося сяйво — не демонічне, не божественне.

Це була Сутінкова Сила — тиша, що говорила.

Люцифер ступив із полум’я, очі його палали чорним світлом.
— Ти торкнувся мого серця вдруге, Іблісе, — мовив він. — І вдруге отримаєш лише попіл.

Жнець Смерті, що спостерігав збоку, нахилив голову:
— Коли кров Безкрилого торкнеться небес, навіть я не зможу зібрати всі душі. Це — межа світу.

І коли стріла Гавриїла, змочена в отруті Василіска, вп’ялася в серце двадцять п’ятого втілення, небо спалахнуло кривавим світлом.

Бог мовчав.

Бо навіть Йому було відомо:
Печать Безкрилого не розірвати жодною отрутою.

На полях Грімуару лишився запис, видимий лише у місячному сяйві:

"Василіск живе доти, доки хтось пам’ятає страх.
Але Печать живе доти, доки хтось пам’ятає любов.
І коли двадцять сьомий світ відкриє очі, той, хто занадто живий для Сутінків і занадто мертвий для живих,
повернеться… щоб завершити коло."

Як відомо з першої частини історії, Гаргуль викликав до себе Вовколака і послав його до Василіска, щоб вони об'єднали свої сили у боротьбі проти Зачарованих і забрали у них Пил Вогню.

Пил Вогню міститься у гриві коня на ім'я Кошмар, на якому по Ноксії роз'їжджає демон страху Барбас.

Барбас навіває людям нічні кошмари, і завдяки цьому стає могутнішим, а його кінь — величезним.

Вони вдвох роз'їжджають по Ноксії, залишаючи після себе випалену землю, пожовкле листя та сухі дерева...
Навіть птахи не співають і не літають більше над цим місцем.

Усе на їхньому шляху сохне і стає неживим, після них навколо залишається пустка.

Вовколак розчинився в повітрі після розмови з Гаргулем і вирушив на пошуки свого, так званого, "союзника" — Василіска.

Василіск сидів непорушно, як кам'яна статуя, на даху церкви у Сан-Франциско, яка носить назву Церква Святого Патріка.