ПЕРЕДМОВА

ПЕРЕДМОВА

"На початку не було ні світла, ні тіні.
Була лише тиша, що пам’ятала, як колись існував звук."

Так починалася перша сторінка світу, який ще не мав імені.
Світ народжувався не з вибуху, а з подиху — з глибокого вдиху Сутності, яку ніхто не бачив, але всі чули у власних снах.

І з цього подиху з’явилися дві сили — Світло і Тінь, близнюки, що ніколи не мали зустрітися, але зійшлися посеред часу, щоб створити рівновагу.

Світло прагнуло народжувати.
Тінь — пам’ятати.
І коли вони торкнулися, небо стало дзеркалом, у якому вперше з’явилося відображення життя.
З того дзеркала випливли перші істоти, прозорі, як ранковий туман, — хранителі майбутнього, які називали себе Безкрилими.

Бо ті, хто бачив усе, не потребували крил, щоб летіти.

Їх було двадцять шість.
Кожен ніс у собі частинку одкровення, таємницю одного світу і тишу іншого.
Вони стояли на межі світла і мороку, де народжувалися душі — чисті, мов перша крапля дощу.
І поки вони стояли — світ не міг зникнути.

Та прийшов день, коли один із них упав.
Не через гнів, не через гординю, а через любов.
Він спробував торкнутися вогню, щоб зігріти людину, і його крила згоріли.

Він став тим, кого назвали Останнім Безкрилим Ангелом — першим, хто віддав безсмертя заради відчуття.
І саме тоді у світ увійшов біль — не як покарання, а як доказ існування душі.

Після цього Світло і Тінь більше не зійшлися.
Вони розійшлися по різних сторонах неба, створивши тисячі світів, у яких доля йшла по колу, немов ріка, що ніколи не доходить до моря.
І кожен світ мав свій ключ — свою книгу, свого хранителя, свою істину.

Там, де було надто багато світла, народжувалися пророки.
Там, де занадто глибока тінь — чаклуни.
А між ними, на межі, стояли ті, кого згодом назвуть Зачарованими — діти рівноваги, відлуння давніх Безкрилих.

Бо навіть після тисячоліть Всесвіт пам’ятає перший подих.
І коли світ забуває про нього — хтось у сні знову чує шепіт:
"Не шукай крил — вони вже в тобі."

І довгі віки світ мовчав.
Безкрилий, що впав, залишив за собою лише відлуння — не тінь і не світло, а щось проміжне, що люди пізніше назвуть сутінками.

Саме там, у проміжку між сном і пробудженням, між теплом і холодом, між вірою і забуттям, народилося нове дихання — дихання туману.

Його не можна було побачити, але можна було відчути.
У ньому зберігався спогад про падіння, і той, хто вдихав його, чув серцебиття Всесвіту — нерівне, пошрамоване, але живе.
Так народився Сутінковий світ — місце, де все, що втрачене, очікує повернення.

У його серці стояло те, що колись було дзеркалом, а тепер стало безоднею.
Воно не відображало світла — воно пам’ятало те, що світло колись торкалося тіні.

Безкрилий залишив свій подих у цьому дзеркалі, і з нього виникли три подихи — три відгомони його душі, що розійшлися різними напрямками часу.

Перший — у темряву, щоб пам’ятати.
Другий — у світло, щоб пробачати.
Третій — у кров, щоб продовжити життя.

І кожен із цих подихів став насінням майбутніх Книг Туману.
Ще не написаних, але вже живих.
Вони не мали сторінок — лише шепіт.
Не мали чорнила — лише пам'ять.
І чекали того дня, коли світ знову наважиться дивитися вгору.

Бо поки люди поклонялися богам, вони забули, що самі колись були створені зі світла і тіні.

Поки чаклуни будували вежі, вони не помічали, як земля під ними втрачає голос.

Світло і Тінь, що колись створили рівновагу, тепер жили окремо — ворогуючи через саме існування.

А Безкрилий, спалений і розсіяний у тумані, став для них легендою.

Але легенди мають одну небезпечну властивість — вони не вмирають.
Вони чекають, поки хтось знову вимовить їх уголос.

Минуло тисячоліття, і знову над морями зійшли три світила: чорне, біле й червоне.

Маги стародавніх орденів назвали це Ніччю Трьох Дихань, бо в цю ніч почали відкриватися межі між снами й реальністю.

Тіні говорили голосами давно забутих янголів, а зірки, що падали, залишали після себе не вогонь, а літери.

Вони осідали на землю, формуючи невидимі написи — фрази, які не можна було прочитати, поки не доторкнешся до них серцем.

Серед цих фраз було одне речення, яке пізніше стало першим рядком Грімуару Сутінків:
"Пам’ятай про того, хто впав, бо з його падіння виросли твої крила."

У ту ж ніч серед хмар з’явилося відлуння другого подиху.
Воно було прозоре, як дихання вранці, і тихе, як перший сніг.

Так народилася Тінь Грімуару, книга забуття, що не писалася руками, а творилася зі зникаючих думок.
Вона не мала сторінок — лише дзеркала, у яких кожен бачив не істину, а свій страх.
І той, хто дивився в неї надто довго, забував своє ім’я, бо кожна пам’ять вимагала ціни.

Третій подих — найболючіший.
Він народився із крику, що не змовк після падіння Безкрилих.
Крик перетворився на пісню, пісню — на слово, а слово — на кров.

Так з’явилася Паролья, книга жертви, написана не чорнилом, а болем.
Вона зберігала серце Безкрилих і нагадувала, що любов — не дар, а випробування.

Коли три книги вперше з’явилися на світі, не було грому чи полум’я.
Був лише туман — чорний, білий і червоний.
Він спустився на землю, вкриваючи її, мов покривало, і три подихи злилися в єдиний шепіт, що почув кожен, хто мав душу:
— Все, що написано, ще не сталося.

Так з’явилася перша хроніка світу — Хроніка Падіння і Пам’яті.
У ній не було початку і кінця, бо вона писалася поза часом.
Ті, хто пробував її читати, божеволіли або ставали пророками.
Але всі вони залишали на сторінках власні імена, і ці імена стали частиною книги.
Так світ отримав перших магів і перших провісників, які не створювали магію, а лише пам’ятали її.

Кажуть, що коли остання сторінка книги буде прочитана, Безкрилий повернеться, щоб завершити те, що почав.
Але ніхто не знає, скільки ще лишилося сторінок, бо Грімуар — це не предмет.
Це жива тінь тих, хто шукає істину.