РОЗДІЛ ІІ: СЕРЙОЗНА РОЗМОВА З МАМОЮ, ТА ПОХІД ДО ШКОЛИ ЩО ЗАКІНЧИВСЯ КЛАДОВИЩЕМ

          Повернувшись додому після прогулянок, пошуків справ, та власне, самої однієї справи, вона, Чарлі Ратлі була у повному гуморі що розкрила маленьку, не помітну, але варто зазначити, вкрай змістову справу. Чарлі прийшовши додому, вся сяяла від усмішки, що розтягувалась від вуха до вуха, їй вже не терпилось розкази усе мамі, яка певне здивується почувши таку файну історію.
          - Люба, ти вже прийшла? – поцікавилась мама, визираючи з кімнати. – Я б дуже хотіла з тобою поговорити.
          Чарлі знала, що коли мама так каже, особливо з таким понурим тоном, то означати це може лише одне; вона явно чимось дуже розчарована, тільки поки невідомо чим саме.
          - Що таке мамо? Щось не так? Здається у тебе поганий настрій, хоч такого не мало б бути. Адже сьогодні твоя донечка, розкрила першу справу. І мені не терпиться аби тобі усе розповісти.
          - Я вже все знаю, - відказала мама, сідаючи на диван. – Телефонувала мама Розалін, і все мені розповіла. Що ж ти накоїла Чарлі? Довела хлопчика до сліз, потім ще порвала своїй однокласниці портфель на очах у всіх людей. Що за поведінка така? – мама Чарлі не гнівалась, вона просто була засмучена, і розпитувала про все настільки ж якісно, немов детективка вона а не Чарлі. Здається твоя гра перейшла межі реального, і мене це дуже непокоїть.
          - Мамо, - спокійно почала Чарлі. – По-перше, що б Розалін не розказала мамі і що б не переповіла вона тобі від неї, на половину брехня і правда. Так, я справді довела одного хлопчика Віллі до сліз, бо сильно на нього тисла, адже звинувачувала його у крадіжці ведмедика якого я шукала для іншого хлопчика на ім’я Джордан. Якого, до речі, мені показала сама Розалін, коли я зустріла її на майданчику, щойно прийшовши до парку «Черешня».
          - Дивно, про викраденого ведмедя мені нічого не сказали, - замислилась мама.
          - Бач! – впевнено вигукнула Чарлі. – Тобі навіть не все доповіли. А Розалін сама викрала ведмедя якого я шукала для Джордана, і не хотіла його віддавати. Тож коли я його відбирала, так її портфель і порвався. 
          Мама ледь усміхнулась кутиком вуст, адже її трохи заспокоїв той факт, що Чарлі не просто бешкетувала, і що не в всьому винна вона.
          - Я трохи спокійна, проте мене всеодно непокоїть один факт, - далі продовжувала мама, вказуючи жестом Чарлі сісти навпроти неї. – Чарлі, - вона взяла її руки в свої. – Я розумію настільки сильно ти одержима детективами, але, на жаль треба визнати той сумний факт, що реальне життя трохи ба навіть сильно складніше. Ти можеш бути детективкою, тільки тому що сама себе так назвала, для цього потрібні роки навчання. І я дуже не хочу щоб ти постраждала, бо в першу чергу робота детективки це дивитися небезпеці у вічі, кожен день зіштовхуватись з нею. – Мама обійняла Чарлі, притискаючи її голову до грудей.
          - Але ж мамо, Елізабет Бібел була ще дитям коли розпочинала свій шлях детективки, і вона геть нічого не боялася. – Наполягала на своєму Чарлі.
          - Люба, твоя Елізабет Бібел вигадана персонажка, вона може стати ким завгодно хоч з самого народження, хоч космонавткою. А ми реальні люди, і нажаль у світі такого не буває, - пояснила мама.
          Чарлі звільнилась від обіймів мами. В її обличчі вбачалася розгубленість, слова мами певне добряче по ній вдарили, нехай навіть вони не були сказані зі зла. Чарлі сама того не відчула, як їй стало боляче ковтати, але вона стрималась.
          - Доню, усе гаразд? – схвильовано спитала мама. 
          - Ні… тобто, так. – Очі Чарлі бігали зі сторони в сторону. – Певне я піду до своєї кімнати.
          Не встигла мама нічого навіть сказати, як Чарлі зірвалася з дивану і побігла по сходах на другий поверх, де зачинилася у своїй кімнаті, впала на ліжко, і нарешті дозволила сльозам прорватися рікою.

                                                                                          ***

          Настав понеділок, вихідні минули і треба знову йти до школи. Чарлі як завжди прокинулась в сьомій ранку, і, у своїй рожевій піжамі з чорними черепами, спустила на кухню снідати. Мама приготувала їй манну кашу, яку вона вже дуже давно не їла. 
          - Доброго ранку, сонечко! – радісно привіталась мама.
          - Доброго, - сонно, і трохи сумно відповіла Чарлі.
          Вона, Чарлі Ратлі, була досі не в гуморі після розмови з мамою, коли та, проінформувала у тому, настільки життя складніша річ, хоч здається, вона і без того це прекрасно розуміє, а може і ні. Та хай там як, Чарлі була сповнена відчаю, проплакала всю подушку та записувала у свій блокнот сумні вірші. Її обличчя було таким кислим, що кисліше нема куди, сам би лимон позаздрив. Коли вона сіла за стіл, то за вікном на голому дереві знову побачила двох воронів, котрі щось махали крилами, і врешті-решт заспокоївшись, просто сумирно собі сиділи на гілці; це хоч якось змусило Чарлі посміхнутися, бо як писалося раніше, ворони піднімають їй настрій, бо вона дуже любила цих птахів – вони асоціюються у неї з Едгаром По, містикою, та загалом готикою.
          Поснідавши, Чарлі була готова їхати до школи. Вона вдягнула свій чорний костюм з тонкими білими смугами, через що схожа на Джека Скеллінгтона, розчесала своє чорне волосся, схопила свого чорного рюкзака з малюнками піратів, та вже була готова покидати будинок. Як тут її спинила мама, для того щоб обійняти та поцілувати.
          - Не будь психопаткою, - в жарт сказала мама.
          - І не буду. Бо я високорозвинена соціопатка, - серйозно відказала Чарлі Ратлі, та вийшла з дому ще раз обійнявши маму.
          Щоб добратися до школи, потрібно хвилин п’ять або десять, залежно якою ходою іти, дійти до зупинки де Чарлі мала спіймати автобус, який за двадцять хвилин довезе її до потрібної їй зупинки, від якої ще хвилин десять іти пішки до самої школи. 
          Так як це все дуже нудно, перейдемо вже до моменту коли вона приїхала до школи. Чарлі як завжди приїхала раніше за всіх, адже живе трохи далеченько, і тому до школи виходить значно раніше ніж всі інші, тож їй довелось сісти на лавці і під вікнами кабінету та чекати. Школа була трьох поверхова, і поряд з нею була ще будівля яка нагадувала скромний домик, де розташовано ще три кабінети, один з яких є класним кабінетом Чарлі, під номером 23. Під його вікнами на лавці, біля спортивного майданчика де діти на перервах грають у м’яча, навіть сама Чарлі часом ходить туди граючи у баскетбол, це був один єдиний її улюблений вид спорту, інші особливо футбол чи валібол вона ненавиділа.
          Чарлі сонно розглядала шкільний двір, який у цьому році застелили новою плиткою. Їй було настільки нудно, що вона вирішила дістати з рюкзака книжку Агати Крісті та трошки почитати. Читання змусило її хоч трохи забутися про сон, але тут, коли вона читала про знаменитого Пуаро, детектива що розкриває злочини своїй гострим умом, їй знову стало сумно, бо вона згадала розмову з мамою і що стати їй детективкою не так вже і просто. Тож кожний навіть детективний твір, знову і знову нагадував їй про неможливість стати відомою детективкою, що буде розкривати справи своїм гострим умом. Їй хотіла би знову заплакати, не гірко а легенько, як тут вона знову побачила двох воронів що сіла на паркан спортивного майданчика.
          - Ви що, переслідуєте мене? – усміхнулась вона до них, але звичайно відповіді не було. – Що я роблю не так? – звернулась вона до них. – От ви, ворони, літаєте собі по відкритому небу, і можете бути ким завгодно, бо ви вільні від тягаря людського світу. Звісно вам треба якось здобувати їжу аби не померти з голоду, але людям так само це треба. Єдине що нас відрізняє, це лишень інтелект та умови виживання.
          «Про інтелект я б посперечався» - раптово пролунав голос.
          Чарлі сіпнулась. Я ще раз уважно поглянула на воронів, примружуючись.
          - Не могло ж мені почутись, - знервовано мовила вона до себе, оглядаючись по сторонах, аби чітко переконатися, щоб поряд нікого не було. – Інтелект, - повторила Чарлі, - що відрізняється від людського. Хіба це не правда?
          «Ні» - знову той самий голос.
          Чарлі підскочила з лавки, аби знову переконатися чи справді поряд нікого нема. І, нікого не було. Вона покліпала очима, та похитала головою, ніби отряхуючи з себе пил, сподіваючись що це допоможе від дивного марення голосів. 
          Тут Чарлі нарешті побачила що почали підходити її однокласники, в основному це були дівчата, адже їх у класі було двадцять, а хлопців лише сім. Побачивши дівчат Чарлі знову повернулася до лавки і спокійно сіла, роблячи вигляд що читає. А насправді, виглядала з-під книжки лишень одну єдину особу, Вірліні Фірлі – свого однокласника, в якого таємно була закохана, проте сказати про це ніяк не могла, ба навіть сама собі боялась зізнатися що це кохання, бо це порушує її образ детективки. Точно так само, як Шерлок Холмс був захоплений Ірен Адлер, і так само Чарлі Ратлі захопилась Варліні Фірлі. Він був розумний хлопець, з русявим волоссям і носив усе чорне так само як і Чарлі, та головне не просто чорне, а піджаки; він був високий та струнки, трохи худорлявий але дуже гарний, за поєднання краси та розуму він дуже Чарлі подобався.
          - Привіт Чарлі, - привіталась Фрітні, яка прийшла зі своїми подружками, і теж сіли на сусідню лавочку. – Як тебе справи? Що читаєш?
          - Справи? Чесно, можна було б і краще. А читаю я як завжди Агату Крісті, - відповіла Чарлі, показуючи книжку. – А ти як?
          - У мене все пречудово! Батьки подарували мені новий велосипед, - мовила Фрітні, показуючи фото яскраво-блакитного, високого велосипеда. – Скажи класний? – вона аж сяяла від усмішки.
          Чарлі заради етики посміхалась, але насправді їй було байдуже, бо її тривожили власні проблеми. Вона так хоче бути детективкою, і власне Чарлі вже вважає себе детективкою, але коли дорога людина, мама, хоч і без злоби та люті вказала їй на реальність, дівчинці-детективці стало дуже боляче, тож вона дуже засмутилась.
          Згодом все більше й більше її однокласниць та однокласників почали сходитись біля домика з трьома кабінетами, і вже за мить там було повно дітлахів. Чарлі все активніше виглядала Варліні, сподіваючись знову його побачити. Сьогодні вона була готова зробити важливий крок, підійти до нього та поговорити, не довго, а хоча б просто привітатися та спитати як справи. І коли врешті-решт Чарлі уздріла його біля школи, він як завжди крокував поряд з іншими двома дівчатами та двома хлопцями, вони щось дуже активно розмовляли, сміялись, і здавалось що у їх компанії Чарлі буде зайва. Тож вона стискаючи кулаки, вирішила відкласти свої надії, і не підійшла до нього. Вона, Чарлі Ратлі була дуже розчарована, адже це декілька сильних ударів поспіль: розчаруватися у власній заповітній мрії котра тримала увесь сенс життя, не здійснити бажане підійшовши до Варліні, і на додачу спостерігати як інші мають щасливі емоції, а вона Чарлі ні. Дивно їй було так думати, але вона скоріше бажала коли ж почнеться перший урок.
          Нарешті прийшла Елено Петрівно, класна керівниця її класу. Вона з усіма люб’язно привіталася, та повела за собою клас. Всі діти зайшли у затишний малий коридорчик, де по правій стороні розташовані двері у 23 кабінет. Зайшовши, всі почали розходитись по своїх місцях, Чарлі як завжди попрямувала по центральному ряду парт, де сіла на саму останню; її на початку року посадили з дівчинкою на ім’я Анна, але та, не надто добре ставилась до Чарлі через її дивакуватість, запальний характер, манеру всіх по причині і без критикувати, бо нашій юній детективці дуже багато чого не подобалось в людях, взяти бодай би той факт, що всі діти не така як вона. Це її дратувало найдужче. Отже хай там як, Чарлі Ратлі сиділа за партою сама, і їй це з одного боку дуже подобалось, так більше місця та простору для власного навчання ( хоч навчатися вона не надто любила ), і що головне, вона строго сиділа на своїй стороні по лівій стороні. Чарлі дуже любила своє місце та парту, і одного разу вона навіть здійняла скандал, коли одна дівчинка сіла на її місце, то Чарлі довелося переставити її речі та прогнати геть. І якщо одного разу їй це вдалося, то іншого вже ні, і вона сповнена люті сіла за іншу парту. Але сьогодні Чарлі Ратлі зайняла свою парту, і планувала провести на ній цілий шкільний день.
          - Клас, - промовила Елено Петрівно, коли всі всілися на місця. – У мене для вас є цікава й доволі приємна новина. На цьому тижні, до нас доєднається дві нові людини, котрі будуть з нами вчитися протягом року і, власне, подальших років. – Сказавши це, Елено Петрівно не очікувала побачити аж таку радісну реакцію учнів та учениць.
          Чарлі ж спирала голову на праву руку, і закочувала очі, адже їй було байдуже, хоч з одного боку і дуже цікаво, адже вона любила новеньких, бодай якесь файне різноманіття до її понурого та дурного класу, який вона вже терпіти не в змозі. 
          - Тож, а сьогодні я вам як завжди бажаю гарного навчального дня, і нехай у вас всіх все вийде. Бережіть себе, та поводьте себе дружньо.
          «Так, особливо дружньо вони прям будуть себе поводити, - думала про себе Чарлі, глибоко вдихаючи та видихаючи, це був жест повної безнадії, адже її клас ніякий не дружній, хоч і дівчата добре між собою спілкуються. – Нехай би Елено Петрівно, - далі вела монолог в голові, - нехай раз би сказала або хоча б помітила чітку правду: наш клас не вміє бути дружнім, як би цього не хотілося».
          Чарлі вже стало настільки нудно, до того ж перший урок це фізика, її най-не-улюблений предмет, тож вона почала писати якісь дрібні віршики про привидів і зомбі, які їй дуже подобались. Це значно цікавіше, ніж якась там фізика чи бодай якийсь інший предмет, не рахуючи звісно Літератури, - це ж бо святий предмет для Чарлі.