РОЗДІЛ І: ЮНА ДЕТЕКТИВКА

          У кого б ще була полиця книжок, цілком індивідуальна, де стояли лишень книжки, детективного жанру? Звичайно що у Чарлі. Чарлі Ратлі, першої дівчинки-детективки. Знаменитий Едгар Алан По – батько детективу, знаменита Агата Крісті – королева детективу, Артур Конан Дойл – створив з детективу, як каже молодь, тренд. Усі справились на славу, особливо знаменита письменниця детективів Іто Депреншо, яка писала їх у фантастичній подачі, де є дракони, прибульці, і різна інша паранормальне чи містичне дійство. Іто Депреншо була найулюбленішою творчинею детективів у Чарлі, не дарма вона мала майже всі її книжки, що сповнювали книжкову полицю, біля якої стояло велике зелене крісло, де лежачи в ньому, Чарлі Ратлі зачитувалась цілими томами її книжок. Можливо, і в цьому не було сумнівів, саме активне читання детективів у великій кількості, могли спровокувати в Чарлі розвиток детективного синдрому, тобто тепер вона сама прагне бути детективкою, як її улюблені персонажки та персонажі з книжок. З чимось з схожим зіштовхнувся синьйор Кіхано, або ж як всі ми його знаємо Дон Кіхот, який перечитав книжок про пригоди та знамениті подвиги лицарів, що сам захотів ним стати. Так і Чарлі Ратлі.
          Одного дня, вона сиділа й в котре читала книжку Іто Депреншо, про знамену і дивакувату детективку-піратку Елізабет Бібел, або ж одноока Дивачка, яка мала справи зі справжніми прибульцями. Як тут з кухні почувалося:
          - Чарлі, ходи їсти! – це була мама, вона як раз приготувала обід.
          - Ні, я на самому цікавому, - заперечила юна детективка.
          - Якщо не прийдеш вчасно, їжа охолоне. А якщо їжа охолоне, ти будеш її гріти сама, тож добре подумай моє сонце. – Сказала мама, спокійним тоном.
          Чарлі не надто любила гріти їжу сама, тож їй нічого не лишалось, як поставити закладку та спуститися вниз на кухню щоб поїсти. 
          - Ти знову не розчесана, - зауважила мама, коли побачила чорне, розкуйовджене волосся, яке у Чарлі було коротким, лишень довга чуприна постійно спадала на чоло та очі. – Чому ти знову не розчесана?
          - Бо у мене не було часу на те, я була зайнята пригодами та розслідуваннями Елізабет Бібел, морської та космічної детективки, - цілком серйозно повідомила Чарлі. 
          Мама захихотіла. 
          - Добре, сідай вже їсти, - врешті сказала вона.
          Навіть за обідом, вона, Чарлі Ратлі постійно думала про детективи, вони повністю захопили її розум і не давали їй спокою, а постійно прокручувались та прокручувались, змушуючи розум постійно працювати. Чарлі Ратлі мріяла сама стати знаменитою детективкою, але для цього треба багато чого зробити: по-перше вивчити закони, по-друге багато вчитися, а по-третє почати з чогось меншого, наприклад працівницею у поліцейському відділі, звичайною рядовою. НУДНО-О-О-О-О! Вона, Чарлі Ратлі, вже хотіла потрапити у страшні на небезпечні детективні пригоди, де треба активно думати головою та складати пазл ( не буквальний пазл ). Але, життя значно складніша і нудніша штука, тож доведеться або ДОВГО й НУДНО вчитися, і тільки потім досягнути бажаного, або чекати якогось несподіваного дива. 
          «Та врешті-решт! – думала про себе Чарлі. – Чого я маю заперечувати собі у своїй мрії? Ніхто не заважає мені стати знаменитою детективкою, яка колись врятує ціле місто а може й світ, від якоїсь лиходійки чи лиходія, а може навіть прибульців. Тож від сьогодні я офіційно проголошую себе детективкою Чарлі Ратлі».
          Після обіду Чарлі пішла до своєї кімнати, аби підібрати чудернацьки але водночас дуже серйозний образ справжньої детективки. Вона вдягнула чорні штані та чорні черевички, котрі формою нагадували чарівні червоні черевички Дороті Гейл; потім вона знайшла старий светр з горлом, у білі та чорні смуги, зверху нього Чарлі вдягнула блакитну жилетку, і нарешті своє фірмове довге, чорне пальто; ну й звичайно весь цей образ детективки, потрібно було підкреслити довгим чорним шарфом, який вона обмотала довкола шиї, і він звисав їй майже по коліна, бо належав мамі. Тепер справді варто було розчесатися, привести до ладу свою чуприну, та протерти після читання свої великі круглі очі, через що Чарлі часто дражнили що вона мов одна з трьох собак з казки «Кресало» Ганса Христіана Андерсена. Та насправді це перевага коли великі очі, вона здатна більше бачити й помічати, хоч насправді розмір очей не залежить від уважності, тут все залежить від інтелектуального сприйняття, та розвиненої внутрішньої уваги.
          Взявши блокнот та ручку, поклавши до глибокої кишені пальта, а ще велике збільшувальне скло мов Шерлока Холмса, Чарлі Ратлі спустилася знову на кухню. Мама широко усміхнувшись, була не готова побачити свою доньку у такому вигляді.
          - Хто ж ви, шановна панночко? – спитала вона.
          - Я, детективка Чарлі Ратлі. Єдина та розумна. Усі мої бандити та лиходії тремтять перед моїм іменням, бо дуже бояться мого правосуддя. – Серйозно казала дівчинка, дістаючи збільшувальне скло, та тримаючи його перед оком, котре збільшилось у двічі.
          - І чи ви зараз будете займатися, шановна юна детективко? – схиляючи голову набік, спитала мама. Вона явно була зацікавлена таким жестом своєї донечки.
          - Буду розслідувати. Тільки поки не знаю що саме, варто пошукати якісь злочини на вулиці, адже їх там повно-повнісінько! – відповіла Чарлі Ратлі, схопившись за щоки обома руками, мов особа на картині «Крик» Едварда Мунка.
          - Тільки будь обережна сонечко, бо бути детективкою це одне, а хто ж буде моєю донею? Тож обережно, будь ласка. – Мовила мама, обійнявши Чарлі.
          - Гаразд мамо, я буду обережна. – Відказала Чарлі, кліпнувши одним оком, та посміхнувшись одним кутиком вуст.
          Так й розпочалися знамениті пригоди нашої юної детективки!
          Вона, Чарлі Ратлі, попрямувала по вулиці тримаючись в руках збільшувальне скло, і, при кожній можливості, як їх було чимало, вона розглядала кожний слід, кожну пляму, яка здавалася їй підозрілою. Люди які мимо неї проходили з подивом озирались, адже їм ще не доводилось бачити таку дивачку, яка відкрито ходить вулицями їхнього району. Та хай там як, юна детективка на це не зважала, адже вважала себе значно вищою за спроби звертати увагу на людей, котрі з подивом на неї витріщаються. Чарлі мала на меті одне, знайти якусь цікаву справу, яка хоч трохи змусить її мозок по працювати, і що головне, наблизить до звання відомої детективки.
          У довгих пошуках якоїсь цікавенної справи, Чарлі урешті дійшла до парку «Черешня», вхід у який проходив через велику червону арку, з написом назви самого парку. Цей парк був дуже великий, він славився своєю зеленістю та великим лісом, веселими атракціонами, та місцем для якісного відпочинку. Звісно крім парка «Черешня» у місті були ще парки, та вони значно менші, і не такі веселі як цей. Проте наша Чарлі Ратлі прийшла сюди не для розваг, а для пошуків справи. Вона уважно розглядала кожну і кожного, усі люди здавалися їй підозрілими та ворожими, власне цілковито так само як люди дивилися на неї, адже вона справді виглядала дуже дивно, особливо коли розглядала кожен клаптик землі під збільшувальним склом. Та хто зна, якісь зачіпки задля справи можна знайти де завгодно. У парку сьогодні було багатенько людей, в силу того що зараз були вихідні, і тому що діти що дорослі добряче відпочивали, до поки знову не почався робочий тиждень. В дітях Чарлі вбачала найбільше небезпеки, вони легко можуть бути носіями та носійками якихось дивних таємниць, що здатні призвести її до чогось грандіозного, тому юна детективка Чарлі попрямувала на один з майданчиків, де як раз гасали дітлахи.
          Кого не кого, а наша детективка не сподівалась зустріти на майданчику свою однокласницю Розалін Брін, яка гойдалася на гойдалці. Обличчя Чарлі аж засяяло від можливості, тож вона підійшла до Розалін поговорити.
          - Вітаю, Розалін! – люб’язно привіталася Чарлі, ховаючи у кишеню збільшувальне скло. – Як ся маєш? Бачу відпочиваєш поки вихідні.
          - О, привіт Чарлі, - усміхаючись відказала Розалін. Певне, вона була рада побачити тут свою однокласницю. – Так, я відпочиваю. А ти як? Чесно не сподівалась тебе побачити у парку «Черешня», зазвичай ти сюди не ходиш.
          - Звісно, звісно, - криво усміхнулась Чарлі. – Але сьогодні я вирішила що прийду сюди, такі ж вже у мене плани.
          - Цікаво, і які ж це плани? – поцікавилась Розалін.
          Чарлі уважно озирнулася по сторонах, і різко дістала з кишені збільшувальне скло, виставивши його перед оком аби воно збільшилось, уважно розглядаючи велику голову Розалін, яка збільшилась здавалось, у тричі.
          - Детективні плани, - стиха повідомила Чарлі. – Я шукаю цікаву справу, аби прославитися як справжня детективка. А ще щоб змусити свій мозок працювати на реальних подіях, а не тільки на книжкових, бо ти ж знаєш скільки детективів я читала й читаю надалі.
          - Це справді дуже цікаво, - відказала Розалін, зупинивши гойдалку. – Але тобі не здається, що для початку потрібно завершити бодай якесь навчання, поступити на поліцейську, і тільки потім десь там стати детективкою чи слідчою.
          - Розалін, - пирхнула Чарлі. – Це все організаційні питання, вони мене не цікавить. Я одразу приступила до практики, вона значно цікавіша, ба навіть веселіша. До того ж, я як знаменита Елізабет Бібел, чи Шерлок Холмс, я працюю саме на себе і для мене діють мою власні закони. До того ж я маю бути розумніша за поліцію, і маю честь аби там працювати, - впевнено з поважним обличчям відказала Чарлі Ратлі.
          - Ти така дивачка, - проконстатувала Розалін, встаючи з гойдалки. – Слухай, хочеш ми разом знайдемо тобі якусь справу?
          - Справді? А де ж ми будемо її шукати? – заінтригувалась Чарлі.
          - Та прямо тут у парку. Я знаю тут не далеко є один хлопчик, який загубив ведмедика, може ти допоможеш йому знайти його, - мовила Розалін. – Чи це не надто цікаво?
          - Якось нудно. Але ладно, нумо спробуємо! – весело сказала Чарлі, і попрямувала за Розалін, котра повела її парком.
          Вони йшли через голову алею, потім вийшли на барвистий сад з пишними квітами, і врешті вони дійшли до іншого майданчика, де на лавці поряд з мамою сидів вкрай сумний хлопчик. Мама його весь час заспокоювала, але він не піддавався цьому, адже ця річ для нього була дуже цінною. 
          - Вітаю! – поважно привіталась Чарлі. – Мене звати Чарлі Ратлі, я детективка. Мені повідомили що у вас біда, тож я прийшла вирішати вашу справу.
          Мама хлопчика усміхнулась. Вона сприймала це як гру, тож цілком серйозно відповіла:
          - Добридень пані Ратлі. У нас біда. Цей парубок загубив свого улюбленого ведмедика, і не знає де саме. Чи могли б ви нам допомогти?
          - Авжеж, я для цього сюди й прийшла, - впевнено та усміхаючись кутиком вуст, промовила Чарлі. – Для початку найбазовіша інформація, як звати вас юний пане?
          - Джордан… - понуро відповів хлопчик, сумно вдивляючись в землю.
          - Отже, Джордане. Розкажіть будь ласка де ви востаннє бачили свого ведмедика? Можливо вдома, чи десь тут у парку?
          - Ні, з дому я його взяв, - почав хлопчик, з надією в очах. – Я бігав на майданчику, який тут трохи далі, спускався з гірки і раптово впустив його на землю, - поки Джордан говорив, Чарлі усе записувала з серйозним поглядом. – І от, коли я спустився з гірки на землю, його вже не було в тому місці де він впав. Я все обшукав, але ніде не знайшов.
          - Є підозрювані котрі могли викрасти вашого ведмедика? – поцікавилась Чарлі, перебираючи ручку в руці. 
          - Хм. Був один хлопець, його звати Віллі. Ми разом бавились на тому майданчику, і він казав мені який у мене гарний плюшевий ведмедик, - відповів Джордан. – Я йому подякував, і ми продовжили бавитись. 
          - А де він перебував у той час, коли ви спускалися з гірки? – далі серйозно розпитувала Чарлі.
          - Він сказав що більше не хоче спускатися, тож я спустився сам. А в той час коли я шукав ведмедика, і не знайшов його, Віллі теж на майданчику не було.
          - Отже, що ми маємо. – Почала Чарлі, клацнувши ручкою, та перечитуючи нотатки. – Ми маємо зниклого плюшевого ведмедика, який впав у той час коли ви спускались з гірки. Коли ви його шукали на місці то нікого не знайшли. До того, вам робили комплімент за ведмедика, хлопчик на ім’я Віллі котрий бавився з вами. Він так само несподіваного зник як і іграшка, перед тим відмовляючись спускатися з гірки. Отже все вказує на те, що вашого іграшкового ведмедика просто викрали, і всі зачіпки вказують на хлопчика Віллі. Якщо нам вдаться його знайти, то разом з ним ми можливо віднайдемо й ведмедика.
          - Геніально! – заплескала в долоні мама хлопчика. – Але, як ви збираєтесь шукати цього Віллі? Він вже міг далеко втекти.
          - Ні, - впевнено бовкнув Джордан, вставши з лавки. – Віллі казав, що ще певний час буде у парку, і що він дуже любить баскетбол. То можливо, вам треба пошукати його на спортивних майданчиках. Ви його легко впізнаєте, він рудий та низенький, вбраний у жовтий светр.
          - Добре, дякую! – радісно відказала Чарлі. – Ми обов’язково знайдемо вашого ведмедика, і повернемо його вам. Тож сидіть тут, ми скоро будемо.
          Вона, Чарлі Ратлі була у великому радісному гуморі, бо нехай ця справа здається трохи нудною та звичайною, вона всеодно її найперша, тож треба це цінувати. Чарлі разом з Розалін попрямувала через парк шукаючи спортивні майданчики, їх тут було чимало, тому шукати варто ретельно. Вони розділилися, і кожна з них шукала окремо. Так пройшло пів години, і на жодній спортивній ділянці ніхто не грав у баскетбол, а якщо і грали, то там серед них не було малого руденького хлопчика Віллі. Але Чарлі не здавалась, вона наполегливо продовжувала ці пошуки.
          Їй прийшла в голову розумна ідея, запитати когось там на спортивного майданчику, чи бачили вони руденького хлопчика. І от один з підлітків, сказав що бачив схожого хлопчака біля ларька цукрової вати. Чарлі пішла туди. 
          І от там стояв він – руденький Віллі! 
          - Перепрошую, - звернулась до нього Чарлі. – Ви випадково не Віллі?
          - Так, Віллі, - спокійно відказав Віллі. – А що?
          - Вас підозрювано у викраданні плюшевого ведмедика, у хлопчика Джордана. Гадаю ви його знаєте, ви бавились разом з ним на майданчику, - суворо казала Чарлі.
          - Це якась нісенітниця! – обурився Віллі, - я ні в кого нічого не крав. Але так зізнаюсь, ми бавились з Джорданом на майданчику, він скочувався з гірки а я не захотів. Аж раптом мене потім покликала мама, і я пішов до неї. 
          - Ти бачив як ведмедик впав з гірки? – все так само суворо спитала Чарлі.
          - Ні я ж кажу, я пішов до мами, - розгублено відповів Віллі. – І взагалі, хто ви така? І чого допитуєте мене неначе поліцейська?
          - Я, Чарлі Ратлі, знаменита детективка котра розслідує справу зниклого ведмедика хлопчика, на ім’я Джордан. І мені була дана інформація, що саме ви могли його поцупити. Тож кажи негайно, де ти його ховаєш! Краще кажи сам.
          Як тут підійшла його мама.
          - Чого ця дивакувата дівчинка від тебе хоче? – обурливо гукнула вона. – Чого ти чіпляєшся? Іди грайся з іншими дітьми.
          - По-перше не «ти» а «ви», а по-друге я тут не граюся, а розслідую справу, - поважно відказала Чарлі. – Ваш син викрав ведмедика одного хлопчика, і моя справа його повернути.
          - Віллі, це правда? Ти брав іграшку у того хлопчика? – схвильовано спитала мама.
          - Ні, я одразу пішов як ти мене покликала… - Віллі вже ледве стримував сльози. Чарлі аж надто на нього тисла, ще і мама додалась.
          - Ось БАЧИТЕ що ВИ НАКОЇЛИ! – обурилась мама Віллі, обіймаючи його. 
          Чарлі теж обурилась. Вона не думала доводити хлопчика до сліз, адже вона добра детективка. І нехай якою обурливою вона не була, їй всеодно трохи защемило серце через те, що вона накоїла. 
          Вона, Чарлі Ратлі була не в гуморі. Тож сіла на одну з лавочок спираючись підборіддям на долоні, насупившись вдивляючись у далину.
          - Що сталось? – почулось їй різко. Це була Розалін. – Тобі вдалось знайти ведмедика?
          - Ні, - буркнула Чарлі. – Виявляється що той хлопець Віллі його не крав. Він навіть не бачив як ведмедик падав з гірки, бо його покликала мама. Саме це пояснює раптове зникнення Віллі з майданчика. Залишається питання: то хто ж його викрав?
          - Як писав Едгар Алан По «Це таємниця з таємниць», - сумно проказала Розалін, сівши поряд з Чарлі на лавці.
          Вони сиділи мовчки. Розалін щось гортала у телефоні, а Чарлі лягла в лавці, поклавши голову на верхівку спинки, і задивилися у небо крізь старі, сухі, викривлені та темні гілки у похмуре небо. Чарлі любила споглядати у небо, особливо в моментах коли їй важко, і зараз це її дуже заспокоювало, бо її душу гризла провина. Аж тут на гілку сів крук, за ним ще один, і Чарлі посміхнулась, адже любила цих птахів, особливо після вірша По «Ворон». Раптом, у голові Чарлі почали звучати голоси, і не просто голоси, а такі, буцім реально хтось поряд розмовляє, і слова були чіткі. У них йшлося: 
          «Як можна не здогадатися? Це ж так очевидно».
          «Не підганяй її, вона не бачила того, що бачили ми, не всі мають крила».
          «Але просто зіставити факти».
          «Будь до неї добріший, вона тільки почала свій шлях детективки. Я гадаю вона впорається, бо ж пообіцяла тому хлопчику що поверне іграшку».
          - Якого відбувається? – різко спитала Чарлі, піднімаючи голову.
          - Що таке? – стривожено спитала Розалін.
          - Ти чула якісь голоси? Вони були просто тут, поряд, ніби дві людини між собою розмовляли, і це було так дивно. – Відказала Чарлі.
          - Знаєш, голоси в голові це поганий знак, - повідомила Розалін.
          - Та ні, ці голоси були не в голові, вони звучали зовні тільки я не змогла зрозуміти звідки саме, - нервово казала Чарлі, чухаючи руки.
          - Сподіваюсь тобі здалося, - спокійно відказала Розалін, і далі почала залипати в телефоні, хоч в її очах явно був острах.
          Чарлі задумалась. Зміст слів які вона чула в тих словах, дуже насторожили її, вони були про неї, а не про якусь іншу, тож саме це її й зацікавило. 
          «Чекайте, - думала про себе Чарлі. – Якщо використати ці слова як підказку, і зіставити справді ці факти які я маю, то ведмедика певне Віллі і не крав, але ж куди він міг зникнути? Хто ще може бути підозрюваним або… підозрюваною? – вона поглянула на Розалін. – Ну точно! Вона знала про хлопчика який загубив іграшку і повела мене на майданчик. Звідки Розалін знала про нього і де він знаходиться?».
          - Слухай Розалін, - звернулася Чарлі. – Звідки ти знала про Джордана?
          - Він мій друг, - усміхаючись відказала вона.
          - Чомусь він тоді не привітався з тобою? Чому його мама промовчала при твоїй присутності? І головне, звідки ти знала куди іти? – уважно допитувалась Чарлі, роблячи свій тон все суворішим.
          - Я не розумію Чарлі, ти що підозрюєш мене? – обурилась Розалін, сховавши телефон в кишеню. 
          - А ну, що у тебе в рюкзаку? – вигукнула Чарлі.
          - Не буду я тобі нічого показувати! – кричала Розалін, встаючи з лавки.
          - Віддай кому кажу! – Чарлі різко накинулась на Розалін, міцно схопивши її портфель, і почала сильно його смикати. – Покажи що там! – наказувала Чарлі.
          - Допоможіть! Мій рюкзак краде дивакувата дівчинка! – кликала усіх проходячих повз Розалін, розмахуючи руками.
          Аж раптом пролунав рваний звук, і дівчатка відлетіли в обидві сторони. Рюкзак порвався на дві частини, і з нього на землю випав плюшевий ведмедик. 
          - Ага! – вигукнула Чарлі, вказуючи на розгублену Розалін. – Це ти викрадачка ведмедиків, це ти поцупила у Джордана його іграшку. Я розкрила справу.
          Незнайомі люди оточили дівчат, і розпитували що сталося. Та Чарлі це ігнорувала, її цікавило лиш одне: до робити свою справу до кінця, і віддати хлопчику його іграшку. 
          Вона, заряджена і весела Чарлі Ратлі, схопила ведмедика, пробилася крізь натовп та побігла через всенький парк до того майданчика де її мав чекати Джордан. Коли хлопчик її побачив зі своїм ведмедиком, він аж засяяв буцім сонце.
          - Ти його знайшла! Знайшла! – кричав він, міцно обійнявши Чарлі.
          - Я ж обіцяла що знайду його, тож тримайте, - усміхнено сказала вона.
          - Дуже вам дякую, пані детективко, - мовила мама Джордана. – Та хто ж врешті-решт викрав цього ведмедика?
          І Чарлі їй все розповіла. І про Віллі, та про своє сумління, й те як вона виборола цю іграшку у тієї дівчинки з якою вона була. Єдине про що вона промовчала, так це про невідомі голоси…
          Їй ще раз дуже подякували, і нарешті хлопчик Джордан щасливо пішов з мамою додому. І знову таки, нехай ця справа виявилась дуже банальною на перший погляд, проте це великий початок для нашої Чарлі Ратлі.