Глава 11. Варя

Наступного дня мене зранку розбудив стукіт у вікно. Ледве відкривши очі я підійшла до вікна, щоб подивитись у чому річ. І перше що я бачу відсмикнувши штору усміхнене обличчя Артура :

• Ти що сонько, ще спиш? – замість вітання звертається до мене.
• Так, сонно протираю очі — я взагалі сова і ранок це не моя найулюбленіша частина дня.
• Даю тобі десять хвилин і чекаю на вулиці – командним тоном звертається до мене чоловік.
• Авжеж любий, як скажеш – кривлю йому рожецю – зараз увімкну четверту швидкість.

- Яка ти невихована зранку, –  хитає головою Артур — але ми це виправимо, скажімо, еспресо і гарячий круасан.

-Магічні слова —  посміхаюсь я — буду через десть хвилин. Відхожу від вікна і поспішаю вдягнутись і почистити зуби. Через десять хвилин ми прямуємо до кафе на обіцяний сніданок. Після сніданку Артур підводить мене до снігового мотоцикла.

- Серйозно? Ми будемо кататись на цьому? — здивовано підіймаю брів

- Ага – посміхається на всі тридцять два Артур

- Якщо ти не в курсі  ми на гірськолижному курорті, тут спускаються на лижах чи на сноубордах, он там — вказую пальцем на траси для лиж та сноубордів

- Ну а ми поїдемо кататись на сніговому мотоциклі. Звідки ці стереотипи, щодо лиж та сноубордів? – продовжує потішатись чоловік – Сідаєш?

-А звідки мені знати що ти мене не вкрадеш ! — продовжую стояти на своєму

- Варя, якщо сама не сядеш, я тебе посаджу – грає бровами цей мажор — переросток

-Пф,..ми самі з вусами – буркочу сідаючи позаду.  Поїздка виявила дивовижною, ми зупинились на галявині прихованій від основного туристичного маршруту, випили каву з термоса який прихопив Артур, а потім як діти  влаштували сніжні баталії. Назад повертались втомлені, голодні, мокрі, але задоволені.