Глава 10

Перенеслися до невеликої кімнати, обставленої просто, але комфортно. Декілька пульсарів під стелею освітлювали її рівним світлом. Тут панувала особлива атмосфера житла, що належало чоловікові. Причім найкращому з усіх.

— Ласкаво прошу в мій скромний притулок. Відпочивай, скоро світатиме. А я поки в душ.

 Дім Жехарда. Гм, підходить образу сіронця: просто, сіро і надійно.

Лада роздяглася, лягла, сховавшись під м'якою теплою ковдрою. Повіки злипалися. Вже крізь сон почула, як Жехард обійняв її ззаду, холодний після душу.

Прокинулася від тривоги. Вже розвиднілося. 

Спати було не можна.

— Жехарде! — піднялася на лікті, торкнула за плече.

— Що сталося? — він сонно повернувся до неї, підвівся.

— Не знаю що, потрібно з'ясувати. Перенеси мене до Дейри? Будь ласка!

Жехард застогнав, але піднявся з ліжка:

— Зараз...

Оділися за мить. Жехард помахом руки розчесав їй волосся, навіть пов'язку поправив. Зробив портал.

Лада мала слушність, що непокоїлася: дому, хай і обгорілого, вже не було — одні руїни в оточенні троянд і лісу.

Дейра сиділа на розвалинах, звісивши ноги в тріщину в стелі лабораторії. Вона плакала.

Лада обійняла її за плечі, сіла поруч:

— Хто це зробив? Хто зруйнував будинок?

— Я... В лабораторію потрапило світло Світоча, — бачиш? — Дейра спробувала усміхнутися. Сонце вже дійсно піднялося над лісом, блискучим від роси. Дзвінко співали пташки.

— Чому? Що сталося?

Дейра мовчала.

"Ларден пішов. Сказав, що між ними все скінчено".

Лада поглянула на Руз великими очима. Стало тривожніше, ніж перед нальотом тварюк.

— Дейро! — крикнула, торсаючи її за плече. — Розповідай!

Вона схлипнула, відвернулася, відсторонюючись.

— Ти мені розкажеш чи не розкажеш?!

— Ларден пішов.

"Вони посварилися. Ларден сказав, що вона уві сні називає його Керсаном, а його самого насправді ніколи не любила і просив навіть не шукати", — прошелестіла Руз.

— От як.... Як він виглядав?

— Як завжди, — здивувалася питанню Дейра.

"У нього почорніла рука."

— Він поранений! — закричала Лада. — Поранений, як Керсан! Пішов помирати, щоб ти не бачила!

Дейра схопилася, зблідла:

— Треба до нього! Жехарде? Будь ласка!

— Боюся, я не зможу вас туди перенести.... Королівський палац захищений. Потрібен Сгірель.

Дейра активувала видимць і з диким відчаєм покликала:

— Сгірелю!

Від її голосу побігли мурашки.

Сгірель не відповів, — він просто з'явився перед нею, видно, знаходився неподалік, вартував Дейру всю ніч.

— Потрібно до Лардена, швидко!

Лінс з незворушним обличчям створив портал для всіх чотирьох.

За секунду вийшли на королівській раді. Напевно. Тому що це був просторий сірий зал, серйозні сірі люди за довгим сірим столом, що поблисквав глянцем, і лише за однією повністю скляною стіною зеленів яблуневий сад. Ларден, білокосий, в білій сорочці, сидів на чолі стола. При несподіваній появі їхньої четвірки радники сполохалися, попідхоплювалися з місць з обуреними вигуками, але Ларден владно наказав всім заспокоїтися і покинути зал. Він був блідим; чорнота на лівій руці вже добиралася до нігтів.

— У вас щось сталося? — Король підвівся з-за столу, підійшов з таким виглядом, неначе все нормально, а його даремно потривожили. 

Лада озирнулася на Дейру і Жехарда: ті ховали очі, відчуваючи незручність від зухвалого вторгнення.

"Та вони ж не бачать, як все насправді"! — здогадалася Лада.

— Лардене, скинь ілюзію! Покажи руку!

Король заплющив очі, відвернув голову, беззвучно вилаявся.

— Ви знаєте... Ну що ж.

Ілюзія спала. Дейра закричала, потім затулила рот долонями.

— Ні, ні, ні... Тільки не це! — по щоках текли сльози. Жехард підійшов, обійняв її.

— Зніми сорочку, — попросила Лада Лардена.

Він, криво всміхаючись сухими блідими губами, почав оголятися. Чорнота розповзалася на всі боки від плеча ламаними жахливими лініями. В місці ураження тіло виглядало, як чорний камінь. Чи страшними були самі кегрети? І так, і ні. Безглузді птахи-звірі, живі купи заліза-каменю, диму і вогню, від яких легко захистилися магічними сферами, яких запросто вбивали пульсарами. Але слід їхніх потраплянь жахливий, нестерпно, кричущо страшний. І страшно, що рани двояться і ранять ще й люблячі серця болем, що не проходить. На очах на ідеально красивому тілі короля прокреслилися ще три чорні промені.

Дейра вирвалася з обіймів Жехарда, кинулася до Лардена, впала на його груди:

— Керсане, ні, ти не можеш мене кинути... Керсане, коханий... Не помирай!

Сгірель тихо застогнав. Ларден ривком відірвав Дейру, зчепивши зуби. 

В зал ввірвалася висока блондинка в бежевому костюмі із зализаним волоссям. На її лобі злегка мерехтів королівський завиток.

— Що тут відбувається?

Лада розрізнила крізь молоде обличчя, підправлене заклиначами, сіточку зморшок, важке підборіддя і глибоко посаджені очі.

— Зорана, — прошепотів Жехард.

— Як ви посміли сюди заявитися? Лардене! Лардене... Ні!!! Ні... ні... — її обличчя перекосили відчай і біль, потім гнів і лють. Зорана кинулася на Дейру, але Сгірель зупинив її перш ніж вона зробила два кроки.

— Проклята, проклята арджазійка! Чоловіка знищила — тепер сина? Це ти, ти, ти у всьому винна!

Дейра заголосила. Жехард обійняв її, прошепотів, щоб не слухала Зорану.

— Ненавиджу! Це все через тебе! Чому ти не здохла в тому лісі? — перейшла на виск Зорана. Її волосся розтріпалося в спробі вирватися з лещат Сгіреля.

— Заспокойтеся, мамо! — сказав Ларден тихо, але так, що затремтіли стіни. Вона замовкла, тихо обливаючись сльозами.

Лада підійшла ближче, взяла Лардена за здорову руку, потягнулася до сили в накопичувачі, передала йому. Подивилася на короля упертими сухими очима.

— Боляче?

— Не дуже. Ви все-таки встигли мене побачити, щоб попрощатися.

— Ні. Встигли побачити, щоб врятувати.