Глава 8

— Хочу плащ і капелюх, такий класичний, гостроверхий. Ми відьми чи не відьми? — Лада, одягнена в блакитну туніку і не вбивані сіронські штани, пробиралася вслід за Дейрою по лісовій гущавині.

Останній дубок, якого треба було прикрити зіллям відведення очей, Дейра посадила в непролазних нетрях. Гілки кущів постійно чіпляли шовкову туніку за дизайнерські дірочки у вишивці, намагалися провести своїми кігтиками по голих руках, схопити за все, що попадеться, — і байдуже, що волосся завдяки Джерелам гладке й еластичне, та ще й сполоснуте чарівним зіллям: тут їх частенько доводилося просто відвойовувати у кущів і дерев.

— Ця гущавина якось особливо до мене чіпляється. Я в курсі, що ліс живий, що гілки можуть подовжуватися, але не дряпати ж навмисно!

Одягнена у звичний чорний костюм, за який доволі важко вхопитися, Дейра теж смикала на себе пасмо волосся, затиснуте, немов тупими ножицями, між двома гілками, що опустилися згори.

— Тут завжди так. Потерпи. Я ще не дослідила цю частину лісу, все збираюся розповісти про неї Сгірелю, але постійно забуваю. І тримайся біля мене, тут легко заблукати.

— А може, це своєрідний захист чогось, прихованого всередині? — Лада озирнулася, чи не відстав Бурчик. Ведмідь ставав то меншим, то більшим, але це на швидкість не впливало: ліс теж його зупиняв, в бурій шерсті стирчали листя, відламані гілочки і навіть ягідка шипшини.

— Бурчик втомився.

— Тоді трохи відпочинемо. — Дейра знайшла невелику ділянку землі чимдалі від кущів. Лада примостилася поряд спина до спини, дістала чай зі свого сірого рюкзака, напилася, передала Дейрі.

— Маєш рацію, варто відвідати столицю, купити видимць.

— Що?

— Видимць — дзеркало зв'язку. Якби воно у мене було — одразу  б запитала Сгіреля про це місце. Нам потрібні особливі, лінсійські. Він давно намагався подарувати, але вони такі дорогі, що я відмовилась.

— А може, варто було взяти? Може, він хотів зробити подарунок від чистого серця? Жехард казав, що Сгірель незвичайна людина, і якщо пропонує допомогу, можна сміливо цим користуватися. — Лада вибирала гілочки з шерсті ведмедя, який поклав голову їй на коліна. Ягідку шипшини залишила — як прикрасу.

— Від чистого серця! Кожного разу після зустрічі з лінсом мені сняться сни з його участю. Потім соромно дивитися Лардену в очі, — В голосі Дейри чулося і обурення, і зніяковіння. — Як же бісить бачити мрії Сгіреля!

— Що, так неприємно?

— Ні, навпаки.

Помовчали. Лада все-таки викинула шипшину з шерсті Бурчика — помилувалася і досить.

— А Ларден не пропонував браслети зв'язку в якості подарунка?

— Ларден — король Сірону. Цим все сказано. Рада строго контролює всі витрати, Зорана теж пильнує, щоб з королівської казни не пішло жодної зайвої копійки, тим більше на мене. Ти не була в Роні? Коли побуваєш, — зрозумієш. Правда, для порівняння треба побачити столицю Арджайзи, палац Вічного Короля — ось там справжня розкіш!

— Я багато чула про Сірон, але нічого фактично не бачила.

— Тоді обов'язково відвідаємо. А зараз йдемо далі, мені цікаво, як там моє деревце.

Дубок мав чудовий вигляд, здавався вищим і сильнішим за інших, навколо нього навіть утворилася полянка, хоча Дейра не пам'ятала її раніше. Лада озирнулася: тут дійсно був інший енергетичний фон — ліс набагато густіший, навіть старший.

Залишок дня тренувалися літати. Дейра підказала, як краще управляти мітлою; в цьому не було нічого важкого, Лада швидко навчилась. До того ж мітла поводилася на рідкість слухняно.

— Можна було б прикритись невидимістю і політати над Роном на мітлі, але куди її подіти, коли доведеться спуститись? Магія зменшення на неї не діє, — сказала якось Дейра. — Ти не уявляєш, наскільки сіронки консервативні; дівчата-відьми притягнуть силу-силенну уваги, а ми її не потребуємо. 

— У мене є одна ідея, — наважилась признатися Лада. — Зілля гнучкості. Тоді мітлу можна просто обв'язати навколо себе, як поясок. Не знаю, чи вийде?

— Можна спробувати. Тільки спочатку на чомусь іншому.

Експеримент вдався, імпровізована мітла перетворилася на пояс. Із заклинанням довго не возилися: Дейра, кусаючи пухкі губи, на мить замислилася, повела очима вгору вліво - вправо, просто вліво‐вправо, — і розпливлася усмішкою: 

— Мітла, стань гнучкою, мов стрічка поникни, як тільки я гикну! Гик! — струсила мітлою, і вона повисла! Струсила ще раз — стала звичайною. Відьмочка підморгнула Ладі:

— Добре, що заклинання проговорюється один раз, а потім діє уявне посилання, а то в польоті при гикавці можна гепнутися, як ти колись.

— Чому одразу  "гепнутися, як ти"? Може, мітла б по небу так: змійкою, змійкою...

— Хочеш перевірити?

— Ні, спасибі, напровірялась вже.

Свої мітли збризкували надворі.

Березова зрошування зіллям перенесла відмінно, а коли прийшла черга черешневої, та вперлася, почала сіпатися: боялася. Заспокоюючи, Лада пообіцяла їй дати ім'я. Дейра свою мітлу звала Берізкою, а її мітла з черешні...

— Будеш Ягідкою.

"Краще назви її Кобилою. Вона ж тебе скинула," — прошепотіла Руз, і сама пирхнула, як конячка.

— Це і для кобили нормальне ім'я, не хвилюйся. Ягідка й Суничка — чим не пара? — прошепотіла Лада їй у відповідь.

Дейра вигнула брову:

— Як дивно ти переходиш на шепіт.

Лада винувато опустила погляд, Руз прошепотіла: 

"Не смій про мене розповідати".

— Чому?

— Ось і я думаю, чому ти шепочеш? — примружила очі Дейра.

"Тому що раніше вона мене впритул не бачила, а тепер я не хочу їй показуватися". 

 Лада зітхнула:

— Мені здається, це неправильно.

— Дивна ти. А може, коли на шепіт переходиш — говориш пророцтва?

Лада не витримала, засміялася:

— Хіба схоже? — піднялася в повітря й зависла, очікуючи свою наставницю.

— Ні. Особливо про кобилу. Стиль не пророчий, — Дейра злетіла над лісом, і Лада метнулась вслід за нею.

— Дейро, а спробуймо ковзати в просторі, як лінси, але на мітлі? — запропонувала Лада, коли вони зависли над Буйним досить далеко від будинку.