7.5

— У тебе новий перстень? — помітила Дейра. — І браслет? Ох! Твоя магія майже зникла! 

Лада підняла на неї винуватий погляд, — соромно обманювати. Але Дейра зрозуміла її по-своєму: 

— О мій Осяйний! Чому це сталося з тобою?! Сгірель попереджав, що Дзеркало раз в тисячу років може висмоктати магію... 

А Жехард мовчав. Серце пропустило удар. Чекала, що він скаже, що забере її з собою.

 Вона ж молоденька вже, навіть його ілюзії підходить на роль нареченої... А він мовчав. Лада пов'язала пов'язку на лоб. Як же боляче! Спускаючись по стежці вниз, розповідала про перебування в Дзеркалі, намагалася бути спокійною, але мовчання Жехарда здавалося кричущим, збивало її. Дейра дивилася з жалем і не чіплялася до слів, не ставила питань. 

Коли прибули в лісовий будинок, нашвидку перекусили черствими бутербродами з вмісту криштальників, запили несмачним чаєм. Бурчик прибіг, радо потерся до ніг; Руз прошепотіла, що рада її бачити, відмітила, що смуток дівчатам не личить і порадила поспати. 

Лада перепросила, пішла до своєї кімнати. Дейра не заперечувала — відпочинку потребували всі. 

Душ приймала довго. Хотілося плакати, але не дозволяла собі. Лягла в ліжко, згорнувшись калачиком, заснула. 

Коли прокинулася, Жехард був поруч, лежав поверх ковдри і дивився на неї, спершись ліктем об подушку. 

— Виспалася? 

— Угу, — серце йокнуло від ніжності, що чулась в його голосі. 

— Збирайся. 

— Куди? 

— Я забираю тебе з собою, — сказав, як само собою зрозуміле. 

Він її любить! Все-таки вона потрібна йому!

 "Не міг раніше сказати? Я стільки даремно мучилася!"

 Два Жехарда, один поверх іншого, нависли над нею, провели по щоці і одночасно промовили: 

— Тобі вже не можна знаходитись в лісі. Ми ж домовлялися, що я тебе оберігатиму. Будиночок в Роні чекає на свою господиню...

 Лада ухилилася від поцілунку, ніби її хотів поцілувати монстр, відсунулася, сховавшись під ковдру. Переживала шалену радість, але йому не варто цього бачити. 

— Ладо! Підеш зі мною? — Жехард сильніший в руках, ніж вона, відкинув ковдру, розгублено і наполегливо заглянув в очі. Лада раптом видала: 

— Ні. Я на тебе після Дзеркала дивитися не можу! Як же я з тобою житиму? 

Тепер він пропустив удар. Відсторонився. І в сірих, і в зелених очах спалахнула невіра і біль. 

— Це ненормально, — сказала холодно. 

— От як. Чому? — голос, і так низький, захрип. 

— Ілюзію зніми. 

— Що? 

— На мене дивляться одночасно дві пари очей, тягнуться чотири руки... це дійсно жахливо, Жехарде. 

Ілюзія   спала. Високий зеленоокий Жехард опустив голову, закрив очі і засміявся: 

— Як же ти раниш мене, Суничко! Ніхто так не вміє. Ніколи більше не відштовхуй мене!

 — Ти мене теж! — Лада схопилася, сівши на коліна. — Міг же одразу сказати, що забереш мене з собою! 

— То ти тому сумувала? — Жехард заглянув їй в очі. 

Риси його обличчя лише злегка нагадували ілюзію сіронця. І ось зараз перед нею він справжній: темнокосий, білошкірий, майже незнайомий. 

— Ти переживала не через втрату магії, а через мене? Ладо? Ти не вірила мені? — він взяв її за руку, всміхнувся. — Суничко... Прошу тебе: вір мені завжди, що б не сталося. Добре? 

— Добре... — поглянула в його зелені променисті очі. Жехарду цього виявилося мало, він ще наблизився, взяв її обличчя в долоні і зажадав: 

— Скажи, що ти віритимеш мені завжди. 

— Віритиму — якщо і ти будеш чесний. 

Жехард поцілував її ніжно-ніжно, зігріб в обійми і промовив підозріло: 

— Ти не здивувалась, коли побачила мою справжню зовнішність. 

— Справді? — вдала блондинку Лада. 

— Коли ти дізналася, як я виглядаю по справжньому? 

— Відколи зварила зілля правди, — призналася, заправляючи йому за вухо каштанове пасмо. 

— Коли це було? Ніяк не можу зрозуміти: як, коли мене викрили? Та так, що я не помітив? 

Лада розповіла. Жехард тихо розсміявся. 

— Схоже, в тому, що стосується тебе, Ладо, я нічого не можу ні помітити, ні передбачити. Думаю, що тримаю ситуацію під контролем, але насправді контроль перехоплюєш ти; думаю, що я сильний, — але розумію, що без тебе не можу. З тобою все не так, як здається... Я безнадійно і безповоротно закоханий. — Він зітхнув, нахилився, поцілував в один усміхнений куточок губ, потім в інший. Повторив, як заведений. Опам'ятався, відсторонив від себе на відстань витягнутих рук і почав роздивлятися. 

— Скажи мені... — сказав лукаво, легенько погладивши її плечі. — Ти щось казала мені минулого разу, після Джерел. нагадай, а то я забув. 

Лада згадала, як перевіряла його перед дзеркалом з зіллям правди. 

— Казала, що кохаю тебе... 

— Кохаєш? — опустив погляд на губи, потім знову підняв на її очі. 

— Я тебе кохаю, Жехарде. 

— І я тебе кохаю. Дуже. Він провів по її щоці, вивчаючи, торкнувся обличчя, губ, підборіддя, спустився неймовірно приємною долонею вниз по бічній лінії шиї і плеча: 

— Ти дуже красива. Була і є. — І накрив її губи поцілунком, спочатку ніжним, потім жадібним, вимогливим. Лада відповідала, піддавалася, тулилася до Жехарда; він підім'яв її під себе, немов всьому світу заявляючи свої права на неї нову, і гладив, цілував, роздивлявся. 

Руки, губи, — по всьому тілі, погляд в очі — до дна душі. Дотики, звук голосу, запах шкіри, — п'янкі, рідні, — до стогону задоволення. 

— Що ти зі мною твориш, Суничко... 

— Кохаю... 

— І я тебе кохаю. 

Гостре, яскраве щастя. На лобі з новою силою спалахнув королівський завиток. Жехард лише на мить подивився на її чоло і знову зім'яв губи в поцілунку. Було лише одно прагнення: один до одного. Зануритися, віддатися, розчинитися один в одному, стати одним цілим. І разом із стогоном на піку задоволення з губ зірвалося: "Жехард"! 

Як він усміхнувся! Цей момент назавжди залишиться в її пам'яті, як коштовність, яку не відібрати. Цього разу вона і не згадала про птаха і його крик. Коли нарешті наситилися один одним, крізь прикриті вії побачила ауру Жехарда: надзвичайно потужну, яскраву.