7.3

Лада зробила крок в Дзеркало. 

Можна сказати, що вона на мить поринула в ілюзорний потік водоспаду — і залишила за спиною, як завісу. Тіло защеміло, заламало, неначе хто викручував руки, ноги, зуби, — все, що змінювала в собі, охопила біль. Не дихаючи, зробила поворот. Біль стих. Крок вперед, і — ... бац головою об стіну. 

"Ой", — потерла лоб. Розплющила очі: знаходилася у вузькому скляному коридорі, а перед нею — суцільна стіна. 

Лада ступила крок назад і знову — бац об стіну! Засміялася сама з себе. Якби це побачила Руз, сказала б зі своєю квітковою чарівливістю: "Дурненька, чи що?" 

Проте Лада зробила крок убік і спробувала ще раз. Не вийшло... Вона відступила, наштовхнулася спиною на стінку, і, спустившись по ній, сіла на підлогу.

"Нічого не знаю, двері скоро з'являться," — сказала собі, прийняла подібність пози лотоса, спробувала розслабитися. Сиділа довго, спостерігаючи за стіною. Розминалася, змінювала положення ніг і знову сиділа, дивлячись в стінку. Не сказала б, що було холодно, — швидше жорстко.

 А потім стемніло. Лада відігнала страх, знову змінила положення ніг. Темрява згущувалась.

 "Ні, так діло не піде — треба щось робити," — повернула голову праворуч, ліворуч: коридори звужувалися, йдучи в далину. Зліва засіяло невиразне світло. Прислухалася: звідти донеслася тиха кришталева музика. Світло замерехтіло, стало яскравішим. 

"Ну, хоч щось," — подумала, але з місця не зрушила. Ліворуч з мелодійним дзвоном летів рій світляків, освітлюючи простір і відбиваючись в стінах. Лада затамувала подих, милуючись, а зірки, утворивши художні живі завитки, пролетіли мимо неї, наче повз меблі. Знову потемнішало. Лада зняла пов'язку-артефакт, освітила навколо себе кілька метрів. Згадала функцію ліхтарика в мобільному телефоні і всміхнулася: хоч якась користь від мітки. Позаду зграї летів ще один світляк, дещо тьмяніший; він нагадував милу кульбабку, підсвічену зсередини. Біля Ладиної мітки закрутився, мов метелик біля ліхтаря.

 Деякий час спостерігала за ним, як за мухою, потім — хвать в кулак. Долоню не палило, не холодило, не дзижчало осоружно, не билося.

 "І що я зробила? А раптом не можна було ловити невідомо що"? Повільно розтисла кулак: пухнаста зірка тихо сиділа в центрі долоні. Лада повільно вказівним пальцем другої руки потягнулася до неї. 

— Бу! — підстрибнула кульбабка. Лада здригнулася: 

— Ой. Ти... хто? 

— Я Відблиск, — продзвеніло в відповідь. 

— Відблиск, значить. Ху-у. — перевела дихання. — Відстав від зграї? 

— А я й не намагався їх наздоганяти. Я сам по собі, я — старий. Мерехтіти там, літати, викликати захоплення — справа молодих. А я — спокійний, досвідчений, мудрий... і непотрібний їм... 

— Розумію... Та зате ти дуже потрібний мені. Я не можу вийти звідси. Підкажи, як це зробити? 

— На жаль, ти не вийдеш звідси, поки не підживиш Дзеркало. 

— Як це? 

— У тебе магія відповідна. Раз в тисячу років Дзеркало змушене підживлюватися, інакше перестане бути магічним. Не хвилюйся, воно тебе випустить. Тільки... порожньою, без магії. 

"Нічого собі! І треба ж так потрапити"? 

Лада поміняла ногу, що затекла. 

— А нова зовнішність залишиться? 

— Так, назавжди. 

Відблиск прямо загорівся в її долоні. 

— А ти став яскравіший. 

— Пробач, я теж підживився, — зізнався збентежено. 

— Нічого страшного, Відблиску. Називай мене Ладою. 

— Тобі не шкода магії, Ладо? — піднявся з долоні Відблиск. 

— Не шкода. Якщо потрібно допомогти, то я згодна. Я ж колись вже жила без магії. Всю до краплі втратити, звичайно, не хочеться, але що вдієш? Мені аби вибратись звідси скоріше. 

— Тоді ти не чекай, сама віддай Серцю Дзеркала стільки, скільки вважаєш за потрібне. Думаю, ти їй сподобаєшся. Я тебе проведу, вставай. 

— Їй? 

— Серце — вона. 

— Он як. Зрозуміло. 

"Не сперечатимуся. Відблиск же назвав себе мудрим, значить, так і є". 

Відблиск занадто жваво, як для старенького, полетів вліво. Лада піднялася і пішла за ним. 

"Ну що ж, нехай буде, що буде. Жехард запевняв, що я потрібна йому навіть без дзеркальної аури. Ось і перевірю, чи це так," — думала, поки йшла по коридору. Відблиск, побачивши, що вона встигає, прискорився так, що Лада побігла; на бігу підіймалась по сходах, звертала в різні боки, навіть повертала назад.

 Нарешті він зупинився: 

— Відсапайся, пригладь волосся. Ми прийшли. Серце за тим поворотом. 

Лада потрапила в тьмяно освітлений просторий зал, по центру якого височіла скляна підставка. На ній застигло скляне щось, що серце зовсім не нагадувало. Лада підійшла ближче. 

Там, зіщулившись, сиділа кришталева дівчина! Вона рівно дихала і ледь помітно світилася зсередини. 

— Кхм-кхм, славного дня, Серце Дзеркала. 

Дівчина підняла скляну голову, змахнула довгими прозорими віями.