6.2

— Нам час, — сказала Дейра, змахнула рукою і Лада гойднулась, почала падати до землі, одночасно стоячи на ній! Світ став величезним, трава — як дерева, а дерева взагалі потягнулися кронами в захмарну далечінь. Рука велетки на ім'я Дейра потягнулася до неї, стиснула в кулак і підняла до обличчя. Лада глитнула. 

— Страшна жінка... — промовила раптом, згадавши Кефа. 

— Так, я така, — усміхнулася Дейра, показавши рівні білі зуби.

Як там в романі Свіфта? Велетні мали огидну шкіру? Можливо. Але не Дейра. 

— Ти подивись — і ніякої недосконалості! — промовила Лада зачудовано. — Ти навіть зараз красива! 

— Вирішила полестити мені? Правильно робиш. Я ж можу тебе, як комашку... — Дейра звузила величезні зелені очі, помах вій повіяв в обличчя вітром, завіяв Ладі волосся назад. 

— Не можеш! — відважно пікнула у відповідь. — У тебе — серце! Добре серце... Жехард сказав. 

Дейра застогнала: 

— У, Жехард... — І посадила Ладу в кишеню. За нею відправився Бурчик, зменшений, але досить великий, щоб кинутися від нього в найдальший куточок кишені: якби така тушка гепнулася їй на голову — ніяке диво вже б не врятувало. 

Дейра полетіла; ведмідь звично всівся в кут кишені, Лада примостилася поруч, він накрив її теплою м'якою лапою. Усміхнулася. Посовалася, знайшовши ще зручніше положення. З Бурчиком летіти не так страшно. 

— А твоя мітла летить поруч, — пророкотав голос Дейри. 

"Значить, все-таки вибрала вірність. Пробачу і залишу собі. Здається, я її вже приборкала.″

Ніде, ніколи, навіть в найдивніших снах і фантазіях не бачила такого красивого місця, такої чистоти, такої дзвінкої тиші й спокою. Тут не росла трава, дерева немов зробили крок назад. Птахи й комахи це місце облітали, а сірі камені на підході до Джерела змінювали свій колір і ставали кришталевими. 

Джерело формою нагадувало чашу. Чистісінька вода, гладка, як дзеркало, здавалася холодною і небезпечною. 

— Йти можеш? 

— Так, я в нормі. 

Дейра збільшила Ладу на межі кришталю і каменю, і деякий час вона здивовано озиралася на всі боки. Бурчик і мітла залишилися в лісі. 

Дейра допомогла роздягтися, підвела до Мертвого Джерела, притримуючи за лікоть. 

— Дейро, будь поруч, добре? — попросила Лада раптом: місце відверто лякало. З силою стискала в руці жолудь, нізащо не бажаючи з ним розлучитися. 

— Буду. Обережно, повільно пірнай. Ну як? 

— Вода холодна. Чи нехолодна... Не знаю. 

— Пірнай повністю і слухай, що говоритиму. 

Лада занурилась з головою. Вода прийняла її, обійняла, ніби розчинила в собі. Все стало байдуже. Думки слухняно йшли за голосом Дейри. 

— Усвідомлюєш себе, своє тіло, подумки проходиш увагою всередині, якщо є тріщини, переломи, ушкодження, струс, — все зникає. 

"Так схоже на шавасану з йоги. Поза трупа саме те для Мертвого Джерела", — в'яло подумала Лада і прислухалася до наступних слів Дейри: 

— ...подумки відпускаєш усі хвороби внутрішніх органів... позбавляєшся від зовнішніх недоліків, починаючи зі ступнів і вище, подумки прибираєш усе непотрібне. 

Лада зрозуміла, що слід робити. Уявила, як розчиняються у воді її недосконалості, зникає все зайве. Холоднокровно, педантично "чистила" своє тіло від нігтика на мізинчику до кінчика волосся. Зникли веснянки, родима пляма на плечі, розпрощалася з усіма шрамиками.

В кінці пройшлася увагою по зубах і яснах.

"Прощавайте, стоматологи. Кажете, зуби дистанційно не лікуються? Ха-ха". 

— Тепер найскладніше. Згадай те, що хотіла б забути, залишити у минулому. Те, що варто виправити в характері. Попрощайся з цим. Пробач образи. Викинь все, що приносило біль, що тобі заважає. Але дивись не перестарайся, щоб не втратити себе, чуєш? 

Лада відмітила, як тривожно звучить голос Дейри, розбиваючись приглушеною дрібною луною над каменями і водою. Звичайно, було те, що без жалю хотілося віддати Джерелу. Думала про себе відсторонено, немов про когось іншого, аналізувала свій характер, поведінку, те, якою була в минулому, те, якою не хотіла б бути в майбутньому. І пам'ятала, що важливо вчасно зупинитися, бо залишиться неприродною порожньою оболонкою. 

Незабаром Дейра сказала підійматися, подала руку і   огорнула рушником. 

— Як ти себе почуваєш? 

— Неначе заніміло все... — Лада ступила на берег байдужа і чиста, з блідими губами, зі злегка зморщеними пальцями рук і ніг, бліда, з рухами ляльки. Безживне світле волосся звисало мокрими пасмами: з нього на кришталеві камені стікали поодинокі краплі. 

— Так і повинно бути, — сказала Дейра, окинувши її поглядом не без тривоги. Вода в Джерелі застигла дзеркалом, відбила два стрункі жіночі силуети. 

"Дейрі важко знаходитися коло цього Джерела, і вона хвилюється за мене," — подумала мимоволі.

Джерело Живої Води розташовувалося трохи вище, теж мало форму чаші, але до нього немов тягнулося все живе: звисали гілками і заповзали коренями дерева, трави й квіти відображались в зеленуватій поверхні розкішним вінком, тягнулися вниз, ніби теж зануритися хотіли. Тут співали птахи, кружляли метелики й бабки, а чиста гладінь злегка іскрилася золотистими і оливковими переливами, нагадуючи ауру Дуба Адора. 

— Пірнай, — дала команду Дейра. Лада ступила у воду — тепла, приємна. 

Так само, як і в першому Джерелі, стискала жолудь в кулаці і під неголосні слова Дейри довго і ретельно проходила увагою себе зовні, всередині, наповнюючись енергією Живого Джерела, — але замислитися про потрібні якості характеру, які бажала посилити або розвинути, було складно через те, що нестерпно захотілося побризкатися, — що вона і зробила. Дейра відстрибнула, злякавшись. 

— О-о-о, Джерело діє! 

— Як добре! Дивовижне місце! 

— Зрозуміло, — заусміхалася Дейра, простягаючи руку. 

— Вилазь звідти. 

— Ще трішки. 

— Ні, прямо зараз! — непохитність тону відьми все ж подіяла, і Лада буквально вистрибнула з води, почала захоплюватися рушником, занурившись, носом в ″чудовий ворс чудового сірого кольору, що чудово пах чудовим господарським милом″.