6.1

О, як же захотілося ковзнути, як Сгірель, і виявитися ген під тим кущем... І вперше в житті Лада розчинилася в повітрі і перемістилася праворуч, під кущ, за стовбур дуба — і вже звідти дивилася, як вовки кинулися на те місце, де вона лежала, потім нишпорили, шукали її в траві. Перемістилася ще вбік, і ще. Шия боліла сильніше; утримувати невидимість поки виходило, але як довго це відбуватиметься, не знала. 

Поруч проповзла змія. Боже мій! Там, де тільки що знаходилася Лада, знову залишився лише слід на прим'ятій траві.

 Вовки її чули, варто було втратити невидимість. Розчинялася, переміщалася знову і знову. Серце в грудях стиснулося, по руках і ногах побігли мурашки.

 "Спокійно, Ладо, спокійно. Вони не бачать, не чують тебе, зараз підуть", — заспокоювала себе, наче збоку дивлячись на ситуацію, — потрібно просто дочекатися Сгіреля, адже підвіска досі гаряча, значить, він повинен прийти на допомогу. 

Вовки втекли на хрускіт гілок неподалік, пролунав недовгий писк, потім плямкання. От тобі й зворотна сторона Буйного. Нудно було збирати трави? Лісових мешканців побачити хотіла? Ось, будь ласка, ще повзуть гидкі поросятка з жалами, що роздулися на хоботку. Зморщені, сірувато-зелені, непомітні. Ройстани, напевно. Ті, що з отрутою. 

"А-а-а... Йдіть мимо, милі створення, тут нічого цікавого... Молодці..." 

Звідкись явилася мітла, діловито відігнала їх, направила далі, і вони сховалися в кущах. Ну, хоч це.

 Підтримуючи рукою шию, притулилася до стовбура чергового дуба, зручно примостившись між коренями, що виступали із землі. 

"Які великі жолуді"! — подумала, милуючись. Шия боліла, по руках і ногах немов голки кололи, чи то оніміння від ушкодження, чи то від стресу. Як же все насправді? Лада подумки покликала свою енергію, направила увагу в зону болю, сконцентрувалася, почала дихати, уявляючи, як з киснем, що вдихала в тіло проникає світло, зціляє забиття і ушкодження. Прислухалася до ефекту: без змін — замало сили.

 Відігнала нудоту, що підступила, і страх, почала промовляти земну молитву і одночасно згадала, як світилися обладунки в храмі Осяйного. Ось воно, те, що потрібно, те, що може зцілити! Лада прикрила очі: знову наповнилася захватом і благістю, як при наближенні до божества; потім відчула, як наливається світлом і силою. 

"Моє тіло всього лише обладунки для Осяйного, всемогутнього, доброго, люблячого світла. Осяйний не може ушкодитися, не може хворіти. Він в мені, значить, зі мною все гаразд, я здорова, я зцілилася".

Лада розплющила очі, — їй дійсно стало набагато легше, серце билося спокійно і рівно, колення в кінцівках, нудота і страх зникли, голова і шия зовсім не боліли. 

"Спасибі, Осяйний"!

 І знову вовки. Розслабилася на хвилину, проявилася — а вони тут як тут. 

Зосередитися, щоб перенестися, не виходило. Хижаки оточили її; Лада зарилася руками в траву, стиснула кулак. 

"Мені кінець", — подумала на подив спокійно. І тут дуб нахилився і підійняв її! Підійняв високо вгору — якраз в той момент, коли вовки зробили кидок! 

— Дуб Адора! — полегшено зітхнула, обійняла шорсткий стовбур. Вже звідти побачила, як з тріском гілля й шлейфом зірваного листя з'явилася Дейра, ще в польоті кинула буру грудку, вона приземлилася і виросла у величезного Бурчика. Пролунав рев - вовки зникли, лише одного найупертішого, — безглуздого або хороброго, ведмідь ударив лапою, і того відкинуло в кущі. Гілки дуба знову простягнулися і плавно опустили Ладу перед Дейрою, що застигла в стійці злої відьми з мітлою в руці. Трохи позаду загрозливо гарчав Бурчик, з бійцівським видом озирався на всі боки. 

— То що ти там казала про добивання у момент слабкості? — Дейра підняла брови й блиснула зеленими очима. 

— Я в порядку. Ніякої слабкості! Зараз підведуся... 

— Стояти! Не рухатись. — Відьма швидко сіла поруч. — Дивовижно! Ти здаєшся здоровою! 

— Але я і є здорова. 

— Сгірель транслював мені видіння одно за іншим; поки летіла до тебе, бачила, як ти падала, бачила, що сталося, — від подиву сама мало з мітли не звалилася! — Дейра обмацувала у Лади ноги, руки. 

— Видіння? Він що, спостерігав за мною?

— Не зовсім. Агатова підвіска передавала мені уривки картинок, мішанину емоцій, думок і відчуттів. Виявляється, я посвячена в лінси, раз Сгірель прислав мене тобі на допомогу. Точно божевільний. Тому що я просто горю бажанням тебе убити! Ладо! Ти могла розбитися, тебе могли роздерти вовки! Якби не зникала і не переміщалася... Як ти цьому навчилася? 

— З переляку... 

Дейра, поки говорила, обробляла зіллям садна і подряпини на обличчі, для чогось заглянула по черзі в очі, відтягнувши повіки. 

— О, Осяйний! Ти уявляєш, як ризикувала? А я ні сном ні духом про те, чим займається моя помічниця! Благо, сьогодні майже поруч була, коли дізналася, що сталося! Коли ти встигла познайомитися зі Сгірелем, та ще отримати агатовий артефакт? 

— Нещодавно... Пробач мені, будь ласка.

Лада дивилася, як турбується Дейра, і сама її турбота вже лилася на душу цілющим бальзамом. На очі виступили сльози, Лада зрозуміла, що небезпека минула і дала волю емоціям, розрядившись риданнями. Дейра раптом обійняла її, притиснула до себе. 

— Тихіше, не плач. Слава Осяйному, все обійшлося. 

— С-спасибі за допомогу.. Ти хвилювалася... У тебе дійсно добре серце, Ж-жехард мав рацію... 

— О, Жехард! Він би мене убив за тебе. 

— Таку в-велику відьму і магиню убив би студ-дент сіронець? — не могла не зауважити Лада, вже сміючись. 

— Ти його просто не знаєш. А ще є Ларден, він теж запитав би за свою переселенку. — Дейра вибрала з волосся Лади уламок гілки з листком. — До речі, він попереджав мене, що ти непроста, просив доглянути за тобою. 

— Я йому потрібна, як не знати хто! — спробувала відсторонитися і піднятися. 

— Проте він жахливий власник. Так. Зараз же до Джерел, не ризикуватимемо і не втрачатимемо час. Подякуй чарівному дереву за порятунок, — додала тихше. — Ти не уявляєш, як тобі пощастило!