5.1

Лада задивилася на дощ. ″Книга Зілля″, така звичайна на вигляд, виявилася з секретом. А Жехард допоміг його розгадати. Глянула на нього — дивний хлопець не відривав від неї пильний погляд. 

— Наскільки я знаю, відьомський дар проявляється в тих, хто відчув душевний біль або сильне потрясіння. Ладо, в тебе... нічого не сталося? Скажи мені, — його голос звучав низько, тихо, і від цього ще проникливіше. 

— Нічого особливого. — Лада знизала плечима, все ж на мить опустивши погляд. 

— Як Дейра до тебе відноситься? 

— Нормально. 

Жехард став ще уважнішим, глянув на обличчя, руки, — напевно, помітив худорбу Лади, недорозчесане, напіврозплетене волосся. В його очах спалахнула жалість, але одразу змінилася суворістю: 

— А навчання по книгах, які я приніс, ніхто не скасовував. Йдемо, покажу метод швидкого читання. — Жехард відставив чашку. 

— Може, принесу книги у вітальню? 

— Хочеш, щоб Дейра застала, як ти їх читаєш? 

Ну, так, відьму дратувати не варто. Лада підвелася, попрямувала до своєї кімнати. Знову вони будуть удвох в її спальні, хоча вже вирішила для себе не пускати його більше. Озирнулася через плече: 

— Тільки без поцілунків. 

— Тільки з твого дозволу.

 Ладі здалося, що погляд Жехарда блиснув злегка ображено — чи то через те, що належним чином не оцінили його вміння цілуватися, чи то через те, що ніхто, власне, і не збирався нападати з поцілунками — було б на кого. Лада вирішила — через останнє. Ну так, було таке, сказав пару компліментів і підтвердив діями, вивчаючи межі дозволеного, — але ж це абсолютно нічого не означає, вірно? 

В кімнаті сіла за стіл, розкрила "Історію Сірону″. 

Жехард став поруч, нависаючи згори. 

— Дивися, кидаєш погляд сюди і сюди. Потім сюди і сюди, — ткнув вказівним пальцем з акуратним нігтем у верхні і нижні місця сторінок. — Перевертай.

 — І це все? — повторила траєкторію його тикання поглядом. — Але я нічого не пам'ятаю! 

— Потрібно тренуватися, з першого разу може не вийти, це нормально. Гаразд, поступимо по-іншому. Я перекажу своїми словами, тобі потім буде легше запам'ятати, коли сама прочитаєш. 

Жехард сів на стіл, швидко перегорнув приблизно третину "Історії" і сказав, потираючи підборіддя: 

— Але в той час, поки розповідатиму, мені потрібно щось робити, так краще виходить зосередитися. Можна, я тебе розчісуватиму?

 Лада хотіла було заперечити, але Жехард пішов в наступ, використовуючи, як зброю, свій неповторний іронічний і лагідний голос: 

— Що в тебе з волоссям, Ладо? Бурчика розчесала, а сама скуйовджена! 

Лада опустила погляд, відвернулася, вперто промовчала. 

— Зрозуміло все. Йди сюди. — Він вже зіскочив зі столу, озброївся знайденим гребінцем. 

— Не треба. Я сама! — схопилася зі стільця. 

— Розповідь буде довгою, а так і час пролетить швидше, і корисну справу зроблю. — Жехард вже розвернув для неї стілець, зробив запрошувальний жест. Лада залишилася стояти. 

— Інакше нічого не розповім, — пригрозив серйозно. 

Дивний хід. Але ж якщо нічого не змінити, якщо він зараз піде, вона не подужає ці книги самостійно. Ще не знала, що відповісти, а Жехард вже легенько підтягнув її за руку, усадив на стілець, зняв пов'язку-артефакт. 

— Я обережно, — шепнув на вушко. 

— Добре, — дозволила Лада тільки тому, що тон голосу Жехарда був абсолютно безневинний.

 Він провів гребінцем по волоссю і почав розповідь.

 Це було дивовижно. Жехард прекрасний оповідач, розказане вставало перед очима цікавим фільмом з героями, описаними так яскраво, що запам'ятати не склало труднощів. Іноді жартував, вставляв свої коментарі. Іноді вона відволікалась, віддаючись у владу дотиків гребінця. Тоді він теж замовкав, збирався з думками або думав про щось своє, і вони разом слухали, як за вікном шумить дощ. Час від часу Жехард просив повторити імена, назви і дати, Лада повторювала. Розповідав не в науковому стилі, орудував не сухими фактами, — підносив, як легенди або казки. Але все-таки з'явилося уявлення про те, де вона знаходиться і чому. 

Дощ не переставав. Лада відкинулася на спинку стільця, закрила очі і слухала його шум. Стало ще приємніше, коли другою рукою Жехард прибрав волосся, легко торкнувшись шиї і плеча. По шкірі побігли солодкі мурашки. "Він же розуміє, що мені приємно", — подумала Лада, примружившись і збираючи силу волі, щоб сказати ″досить″. 

— Подивися на мене, будь ласка, — раптом промовив Жехард звідкілясь спереду і знизу. — Ладо? 

— Що?

 Вона розплющила очі. 

Жехард сидів перед нею навпочіпки. Зустріла його погляд — відкритий, благальний і... закоханий. Він взяв її долоні у свої, легенько стиснув. Такі приємні руки.

 Запахло жасмином, повітря стало п'янким, солодким, тягучим, з чудовим блідо-бузковим, злегка блискучим відтінком, що так дивно змінив все навкруги. Жехард дивився в очі поглядом, повним кохання. 

Так — кохання! В чистому виді; воно йшло з серця, сяяло з очей, зігрівало, огортало — відчутне, як її власна енергія, що пробуджувалась при медитації.

Лада аж напружилася, злякавшись сили несподіваного почуття, того, що відчула його фізично, як реальний потік. Потік колихнувся, відбився, вдарився Жехарду в груди; він злегка гойднувся назад, але не відвів погляд від її очей. Лада і сама не могла відірватися від споглядання і вбирання того, як він на неї дивився. Тому що він любив її. Вона це знала, зрозуміла ще до того, як він сказав: 

— Я кохаю тебе, Ладо. 

Так гарно стало на душі. Дивовижні слова. Жехард притис її руки до своїх губ, потім до щік: 

— Дозволь кохати тебе, — промовив низьким чарівливим голосом. — Я відчуваю, як ти відгукуєшся на мої почуття і дотики. Я потрібний тобі. Ти хочеш бути зі мною, я знаю це... але скажи сама... 

Він провів долонями збоку від колін вгору по ногах; Лада поклала свої руки на його, зупиняючи. Жехард завмер, піднявши голову — чекав на її погляд. Такий дивний, сірокосий, сіроокий: