4.3

Квітка скинула ще більше пелюсток. Лада здула їх на край, маючи намір все ж випити напій, але в чашку впав вже листок, а потім, як плювок, з Руз прямо в чай плюхнулася бридка чорна комаха. Вона задриґала ніжками і підозріло затихла.

Деякий час Лада нерухомо сиділа, втупившись в чашку: комаха не рухалася. 

"Невже отрута? Не може бути! Дейра ж не така"! 

Швидко виплеснула чай надвір, звернувши увагу, що пелюстки троянди не почорнілі, як очікувалося, а свіжі, — значить, не отрута. Снодійне, чи що? Лада повернулася у вітальню, почула рух на кухні, і якось само собою так вийшло, що швидко лягла на диван і вдала, що спить. Саме вчасно — Дейра підійшла, задоволено гмикнула, забрала чашку, закрила вікна шторами і, судячи з кроків, віддалилася.

 Ще пару хвилин тому Лада не бажала навіть пальчиком ворухнути, а зараз лежати у вітальні стало тягарем. Хотілося роздягтися, помитися, хотілося до своєї кімнати, в зручне ліжко. Але нічого не поробиш — рухатися було не можна, інакше підступний план дізнатися про причину, чому їй підсипали снодійне, накриється мідним тазом. Лежала недовго — незабаром почувся шум. 

У напівтемряві крізь прикриті повіки бачила, як Дейра обіймається з високим, широким в плечах чоловіком. Прозвучали звуки поцілунків, зітхання. 

"Оце так! У Дейри коханець!" 

Стало вкрай незручно, що виявилася, як мовиться, ″мимовільним свідком їхньої пристрасної зустрічі″. На щастя, почувся тихий голос Дейри:

 — Не тут, зажди. 

"Слава тобі, Господи. Йдіть звідси"! 

Звук кроків. І раптом привабливий юнацький голос зовсім поряд: 

— А це хто?

 — Моя помічниця, пам'ятаєш, я розповідала? Знову заснула прямо тут, говори тихіше: розбудиш. 

Повіяло чоловічим парфумом, тонким, з пряною ноткою. Крізь прикриті вії  розгледіла довгокосого блондина, неймовірно, просто ангельськи красивого. 

"Йди звідси"! — застогнала подумки. 

А він, як на зло, сів поруч, так, що було чутно дихання; Лада відчула на собі холодний дотик погляду і одночасно світлу пляму й тепло від піднесеного до неї джерела світла. 

— Чому вона така розпатлана? 

— Така вона завжди, ненормальна якась, нічому навчити її не можу.

 Блондин трохи помовчав.

— Так навіщо вона тобі? — нарешті вимовив з холодком в голосі. 

— Красуню з неї хочуть зробити, ось попросили придивитися, подумати, чим може бути корисна, — глузливо сказала Дейра. 

— І ти погодилася? 

— Чом би ні? Якщо немає розуму, хоч краса в бідолахи-замазури буде. 

Замазура! Ну... так.

 Муляли немиті ноги в незнятому взутті; згадалося, що штани порвані, волосся скуйовджене і найнеприємніше — недоглянуті руки. А сьогодні ж день її особистого свята! 

День, в який в минулому житті вона була в центрі уваги, мала вигляд кращий за всіх, приймала компліменти, поздоровлення і побажання!

 І Лада злилася: на себе, на Дейру. Словами не описати, як злилася. А мозок тим часом знову працював над питанням: "Чому"? 

Може, хтось інший підстрибнув би обурено, висловив в обличчя все, що думає, — але не Лада. Вона вміє приймати удари мовчки. 

Навіть полум'я свічки не колихалося, так рівно і спокійно дихала. 

"Забирайся ж"! — благала подумки. 

Але він немов чув і знущався, продовжуючи роздивлятися. 

— Дивна пов'язка у неї на лобі. 

— Пов'язка як пов'язка. Не чіпай, моя помічниця не милася. Йдемо звідси, Лардене. 

Вони віддалилися в Дейрину спальню. Навряд чи скоро вийдуть. Лада сіла на дивані, стиснула кулаки: ну зачекай, Дейро! Потім злість перетворилася в питання, яке вирвалося гірким шепотом:

 — І що? Що ти їй зробиш? Що ти можеш проти неї? Адже до великої магічної сили і відмінних відьомських знань додається гидкенька така душа звичайнісінької дівчини - піраньї! 

″Ти не права, Дейра непогана, вона просто ревнує″, — відповів їй чийсь шепіт, лиця торкнулася пелюстка, обдавши легким ароматом. 

— Ревнує?! — засміялася Лада. І знову перейшла на шепіт, вже переляканий: 

— Ти хто? 

"Я Руз. Тільки не кричи, я від крику в'яну", — почувся тихий шелест.