2.2

У храмі напівтемно, в центрі — сіра статуя, ні, не статуя: обладунки, пусті всередині. Стіни розписані квітами, пташками, прекрасними пейзажами; вгорі всю цю красу вінчали Світоч і Ліка. 

Лада зачудовано завмерла. 

Тим часом хлопці стали на коліно перед обладунками, поклавши до ніг стеблинки трави. Лада зробила так само — додала ромашку. 

— Бажання, — одними губами нагадав Равд. 

"Бажаю щастя — мені, друзям, родині, країні, всій Землі, світу Коло і всім живим створінням..." 

Обладунки засвітилися зсередини, рослини з-під ніг піднялися в повітря, засяяли, іскорками розлетілись на стіни, зразу перетворившись в малюнки. 

— О... — тільки могла й видати Лада, вражена до глибини душі. 

— Дарунки отримані, бажання збудуться, — почула збоку, підняла щасливі очі на Жехарда, який протягував їй руку, і побачила в його погляді ніжність і... надію? 

"Який дивний хлопець," — подумала, подаючи руку. Оглянулась. Світло в обладунках зникало, стіни храму розчинялися. Невдовзі всі стояли на траві під безхмарним небом, тільки Світоч сяяв ще ясніше. Здавалось, все примарилося, але хлопці були такими мрійливо‐урочистими, що Лада усміхнулася. Яка сентиментальність! А вона ж все одно мимоволі запитувала себе, куди летить, з ким, і чи можна довіряти своєму супроводу. 

Біля тонкої, злегка общипаної білокорої берізки чекав одинокий золотистий дракончик. 

Поки сіронці збирали рюкзаки, Лада провела рукою по гладенькому боці Бусика. 

— Таке сильне, велике створіння — і травоїдне. Дивовижно. 

— Крім трави є ще повітря, проміння Світоча, Ліки, також вода, магія, сам Осяйний, — підійшов ззаду Жехард. — Сили є звідки черпати. Наш світ чудовий, ви вже починаєте це бачити й розуміти. Ви полюбите його, повірте. 

Лада оглянулася: він задумливо дивився на неї, стоячи зовсім поряд. Правильні, але якісь звичайні риси обличчя. Здавався нескладним і незрозумілим в порівнянні з Равдом і Кефом, але щоразу вражав новою рисою: то внутрішньою силою, то привабливістю голосу, то, як от зараз, королівською поставою і ще чимось, що визначити поки що не вдавалось. 

Жехард протягнув руку, поправив Ладі волосся, звільнив чуб, прикривши ним пов'язку, а через мить вже легко забрався на дракона. 

"І чому я дозволяю йому торкатися до мене?" 

Всі рушили за ним. 

"Бо у Жехарда є талант повелівати." — подумала Лада, пристібаючись.