2.1

"А ти ще й піддражнюєш!" — подумки обурилася Лада, а вголос просто змінила тему: 

— А як у вас називається сонце? 

— Світоч. Сонце теж можна казати, тебе зрозуміють, але краще — Світоч. Це дар Осяйного, — відповів Равд. Невдовзі Лада дізналась, що Осяйний — божество, покровитель людей, магів і всього світу. А от місяць — Ліка, календарний місяць називається місяцем чи колом Ліки, в ньому також тридцять—тридцять один день, назви збігаються і це добре — не треба вчити. Ще взнала, що королівством править король Ларден і його рада, що королева-мати, Зорана, теж з переселенок... і багато чого іншого. Невдовзі Лада почала опасатися заплутатися в іменах і назвах, тому перестала запитувати і залишила Равда в спокої. 

Сонце піднялося вже високо, коли Кеф довів всіх до відома, що він втомився, зголоднів і хотів би відпочити "он в тій долинці". Його одразу послухались. 

Все навкруги, як на Землі: пахуча трава з дрібними квіточками, прозора чиста вода, берізка така ж і з такою ж назвою. Тільки золотистий дракон мирно пасся неподалік, нагадуючи, що вона в іншому світі. 

Хлопці розстелили плащ, дістали з рюкзака хліб, сир, куски сушеного м'яса, свіжі овочі і запіканку з картоплею і грибами. Коли наїлися, Кеф розговорився, згадуючи Дейру: 

— Тільки подумаю про неї — починаю тремтіти. До такої жінки краще появлятися ситим, хоробрим і веселим. Ось, Ладо, з'їж чогось солоденького: тобі потрібно бути сильною. — Він протягнув їй на долоні кусочки сухих фруктів. 

— Не перебільшуй, Дейра нормальна. Просто трохи своєрідна, — потягнувся до солодощів в руці Равд. 

— Скажи краще — зарозуміла, Дивиться так зверхньо, що одразу втекти хочеться. — Кеф вправно відвів руку від Равда, висипав в долоню Лади оранжеві, світло – зелені і жовті кубики. 

— Звичайно, зверхньо. Вона ж висока, не така, як ти. 

— Ну і що? Лада теж не низенька, але усміхається, як своя. А може, ми не будемо її Дейрі залишати? Я от роздивився краще: Лада і так гарна. 

— Ого. Приємно чути це від того, хто мене старою назвав. Ти перший за все життя, до речі, — Лада розкусила оранжевий кубик, роздумуючи, що ж він їй нагадує на смак: наче лимон, але ні. — Жаль, від старості нікуди не подітися. 

— Чому ж не подітися? Члени королівської сім'ї не старіють. Самій Дейрі теж невідомо, скільки віків. І взагалі, ми тебе веземо до неї, щоб ти стала молодою і красивою. От побачиш себе потім у дзеркалі й зрозумієш, як тобі з нами пощастило. 

— А розкажіть про чари Буйного лісу? Що це таке? — запитала Лада, як тільки дожувала зелений кубик, однозначно ківі. Охочих відповідати не було. — Будь ласка. 

— Ем... Властивості природних артефактів, частин самого лісу. Джерел з Живою і Мертвою водою. Є й рукотворні чарівні речі. Я мало про це знаю, краще Жехарда запитай. — потер висок Равд. 

Вираз обличчя Жехарда підказував, що він знає не набагато більше. 

— Чесно кажучи, я не маю поняття, які ці Джерела, але бачив результат їх дії. Вражає. — Він подивився на Ладу, примружив очі. Напевно, подумки приміряв їй новий образ. 

— А скажіть, якщо королі довго живуть і не старіють, то повинні б правити вічно. Куди подівся попередній король? Керсан, здається. Так, Равде? 

Равд кивнув. 

В повітрі повисла мовчанка, тільки Кеф хрустів сухофруктами. 

— Ви мені відповісте, чи не відповісте? 

— Його вбили. З королями таке трапляється, — сказав Жехард. 

Схоже, цей світ не такий прекрасний, як здається. 

— Тут небезпечно? 

— Не більше, ніж в будь-якому іншому світі. 

— А в порівнянні з характером Дейри всяка інша небезпека дріб'язкова, — додав Кеф. 

Утішив, називається.

Равд усміхнувся, а от Жехард залишався мовчазним і, здавалось, байдужим. І якщо говорити про зверхній погляд, то це про нього: завжди дивився так, що Ладі вважалося, що він вищий і старший за неї. 

Після перекусу хлопцям захотілося поспати, а Лада відійшла далі, сіла, схрестивши ноги на подобі лотоса і почала медитувати. 

Все, як завжди — розтягнути дихання, дослухатись до себе, до навколишнього світу, уявити, що вона лиш оболонка, котра розчиняється... і раптом відчула, що почувається по-іншому: в її тілі хвилювалась прозора невагома енергія, яку ледве заспокоїла зусиллям волі. І завмерла, відпочиваючи в невагомості. 

"Так просто в цьому світі медитувати," — майнула і щезла думка. 

І враз голос Жехарда над вухом, гучний, зляканий: 

— Ладо, Ладо, поверніться! 

Розплющила очі: 

— Тихше, прошу... Жехарде, що сталось? 

— Ви стали скляною, Ладо, — промовив глухо. 

— Я просто медитувала. Нічого страшного, я часто так роблю. 

— Ми знаємо, що таке медитація, — присів поряд Равд. — Але ти не вчилася, Ладо. А ми за тебе відповідаємо. 

— Розумію, що ви турбуєтесь, але цьому я якраз вчилась у своєму світі. У мене був хороший вчитель. 

"А те, що він був недовго, вам знати не варто..." 

— Добре, продовжуйте. Але пам'ятайте, що в нашому світі думки мають вагу значно більшу, ніж у вашому. Навіть більшу, ніж слова, особливо в стані медитації. Ви зрозуміли? 

Лада кивнула. 

Не можна допускати тривожні думки, не можна сумніватися, хоча вона одна в чужому світі.

— Продовжуйте, я буду поряд. — Жехард дав знак, хлопці відійшли, сам же сів поряд, так само схрестивши ноги. 

Знову все по втоптаній колії, знову свідоме розчинення, легкість в тілі. Деякий час так посиділа, потім подумки почала читати завчені слова земної молитви. І знову нове відчуття: здавалося, енергія Лади вібрувала, як від дзвону. Збоку почулось гучне зітхання — чи то від здивування, чи то від захвату. 

Повільно відкрила очі: за кілька кроків перед нею блищав невеликий білокам'яний храм з золотистим куполом, стрільчастими вікнами, відчиненими дверима. 

— Храм Осяйного! — почувся радий голос Кефа.

 Світ став яскравішим, красивішим.

Ладу охопила легка святобожність й інтуїтивне розуміння важливості моменту.