1.1

Лада прокинулася від поштовху, як після зупинки транспорту. Відкрила очі, поморгала: ні, не прокинулася ще. Вона чомусь знаходилася в прозорій кулі, через стінки якої бачила круглі білі стіни і сяйливу, як пласка лампа, стелю. Підлога, теж біла, простягалася зовсім недалеко внизу, можна було б  зістрибнути, якби могла позбутися цієї бульбашки. Навколо все дивне, однотонне, світло-кораловий комбінезон — єдина кольорова пляма на фоні цілковитої білизни. 

Лада легким зусиллям натиснула на кулю, вона зрушилася з місця, наблизилася до підлоги. 

"Так, пора просинатися," — вщипнула себе за плече. Боляче, але сон не закінчився. Вщипнула ще раз — безрезультатно. 

"А-а-а-а!.. Де я? У мене галюцинації? Наче не пила нічого, головою не вдарялась. Ні, в щось лобом потрапила, здається... Але не так сильно, щоб отримати струс мозку!" 

Лада згадала сірих хлопців і похолола: напевно, її вкрали. От так допомогла незнайомцю... 

Вже готова була не на жарт запанікувати, як біля стіни з'явилося сріблясте сяйво, утворилася мерехтлива арка. З неї вийшли високий сивий дід в чорному і троє низьких хлопців в сірому. 

Арка зникла. 

"Ні, все-таки галюцинації!" 

— От де вона, наша переселенка! У вежі для небезпечних! — вигукнув один з юнаків. 

— О, вона не спить! — вразився старий, ворухнув пальцями. В них блиснули неймовірно довгі голки-шпиці. 

— Ні!!! — Лада зробила захисний жест, заплющила очі. Їй і миті було достатньо, щоб зрозуміти: ті голки — для неї!

Але нічого не сталося! Обережно глянула одним оком: виявляється, нападник сам упав — на руки найближчому хлопцю.

 Хлопець якусь мить дивився на старого, потім спохопився, помацав на шиї пульс.

— Він спить! Наша королева відбила заклинання сну! — почувся низький голос, дуже навіть знайомий. 

 Лада впізнала незнайомця, який раніше лежав на узбіччі. 

Поряд знаходилися двоє інших з мікроавтобуса. Ох ця невиразність!

— Хто ви? Що вам від мене потрібно? — запитала вдавано суворо.

Хлопці недбало притулили вчителя до стіни, вставились на Ладу. Вона відступила, сфера слухняно подалась разом з нею. 

— Що відбувається? Чому я тут? — крізь суворість пробилася нотка паніки.

— Заспокойтеся, будь ласка, я все поясню, — перший незнайомець почав повільно наближатися, виставивши долоню. Голос його звучав низько, лився мелодійно, як вода в струмку. Дуже приємний, до речі, голос. — Ми не завдамо вам шкоди. Давайте поговоримо, просто поговоримо. Ми студенти-маги, я Жехард, це Кеф і Равд. А вас як звати? 

— Лада. 

— Не потрібно нас боятися, Ладо, ми не зробимо вам нічого поганого.

 — Просто видамо заміж за короля, угу, — прошепотів названий Кефом. Равд смикнув його за рукав. 

— Ви перенеслися в наш світ Коло, в королівство Сірон, — продовжував Жехард з відкритим і чесним поглядом. 

— Що? — нервово засміялася Лада. Ви мене розігруєте? Який король, яке королівство? 

— Це не розіграш. При перенесенні ви повинні були заснути, але, на жаль, заклинання сну не тільки не подіяло — ви й нашого учителя  приспали.

Кажучи це, хлопець підійшов зовсім близько до стінки сфери, Лада ковзнула поглядом по його обличчі, намагаючись краще роздивитися, знайти щось, що прояснило б ситуацію, але зовнішній вигляд нічого не підказав, тільки підтвердив сказані ним слова. 

Глянула на його товаришів. Чимось схожі на героїв фільмів фентезі або дійсно жителів іншого світу: в дивному одязі, з амулетами на грудях, та й браслети на руках підозрілі. 

Кеф більш рухливий, з вузьким підборіддям, ледве помітною капловухістю і поглядом з смішинкою, а Равд мав тонкі правильні риси обличчя і тримався непомітно. Однаковий ріст, вага, невиразний колір кіс, очей, червонувато-сіра шкіра і короткі стрижки робили хлопців дуже схожими між собою. 

"Однокаліберні вони якісь," — подумала мимоволі. 

Може, через низький ріст, може, через веселий погляд Кефа, Лада спіймала себе на тому, що боятися перестала. 

— Це ви мене перенесли, правда? Я пам'ятаю вас, і автобус ваш теж пам'ятаю, — подивилась, примружившись,  на Кефа, який заховався за Жехардом.

— Ні, не ми! Чесно! — надто швидко відповів він.

— Справді? 

— Але ми вас вибрали, — признався Равд. 

— Вибрали нащо? 

— Бути нашою королевою. 

— У-у-у. Годі жартувати. За кого ви мене маєте? Думаєте, я вам повірю? Хіба королев так  вибирають? І взагалі, може, я вже заміжня, — перевела погляд на Жехарда. 

А що? З Максимом жила? Жила. Одружитися пропонував? І не раз. А те, що Лада все зволікала і не погоджувалася — її особиста справа. 

— Ми маємо вас за претендентку в королеви, — відповів спокійно і твердо Жехард. — Ви нам повірите, бо не маєте вибору. І в нашому світі багато віків королев вибирають на Землі. Дивляться на ауру. Якщо вона відповідає вимогам, чіпляють тимчасову магічну мітку в районі колін. У вашому випадку вона одразу стала постійною і там, де її прикріпив би король, нарікаючи королевою. А те, були ви заміжньою на Землі, чи ні, тут не має ніякого значення.

Жехард зробив пас, в його руках появилося дзеркало. Протягнув так, щоб Лада глянула на себе.

"Фокусник, чи що?"— подумала, заглядаючи крізь сферу. 

У неї на чолі поблискував синюватий завиток! 

— О, ні! А це ще що? — схопилася за лоб, щоб відірвати блискучу наклейку, але не вдалося. — Як це видалити? 

— Ніяк. Це постійна мітка королеви і ви нею будете, ваша аура нам підійшла, — терпляче, як дурненькій дівчинці, повторив Равд. — Вірніше, король вибрав вас теоретично, а ми знайшли... 

— Знайшли практично! Нам пощастило! — додав задоволений собою Кеф і  знітився, роздивляючись зморшки, що утворилися біля очей Лади, яка знову почала нервово сміятися. 

— А мені як пощастило! 

"Маю на лобі мітку. Яка радість, яка радість", —  Лада стрималася, щоб не  схлипнути. 

 Закрила лице долонями. Здається, це божевілля — потраплянство... Вона потраплянка!