24. Василь-3

А там поруч у дворі на травичці лежав собі якийсь доволі дебелий чолов’яга, ліниво спостерігаючи за нашими приготуваннями… Він був одним із бригади, що працювала на цього господаря. Бригада з чехів сиділа поруч у альтанці і обідала, а він тримався окремо. Виявилось,що він наш, українець. Не підіймаючись із місця і не розплющуючи очей, так само ліниво він раптом вимовив:

— Дайте мені двісті євро і їдьте звідси. Я вам сам усе зроблю…

А ми вже весь інструмент із машини повиносили. Але, звичайно, що розбирати дверний блок та переробляти дверний проріз зовсім нікому не хотілося… І це не входило аж ніяк у наші плани! У нас було безліч інших замовлень, нас чекали люди в інших місцях… І якщо ми у кожного з цих замовників почали б отак — розбирати двері, аби занести бак до будівлі, а потім ставити їх на місце… То не знаю, коли би ми то все встигали робити…

Та повірити, що знайдеться ось такий хтось, хто візьме на себе клопіт — зробити це замість нас, та ще й удвічі дешевше… Було якось важко… І ми, про всяк випадок, підійшли до хлопців з бригади, які там у альтанці не звертали на нас жодної уваги, бо грали, попоївши, у якусь свою настільну гру. Ми спитали, чи цей чолов’яга… ну… чи він не того?.. Бо ми би дуже хотіли в те повірити, що він нам тут каже… Але, чи це можливо?

Бригадні на нас мовчки подивилися і сказали, що вони з ним працюють давно, але нічого такого не помічали, аби можна було сказати що він «того»… З ними він не спілкується, завжди їсть окремо і відпочиває, лежачи на траві. Тому, кажуть, нічого сказати упевнено вони про нього не можуть.

Дуже цікаво… Ми із кумом геть розгубилися: хотіли заручитись хоч якоюсь рекомендацією від колег дивного незнайомця, але ж — не вдалося… Повернулися знову до нього. Той собі як лежав, так і лежить… Якби ж то хоча б підійнявся, почав щось пояснювати: що і як він саме збирається робити… А так… Ну хіба ж можна отак довіряти будь-якому незнайомцю? А якщо він виявиться непорядним і просто видурить в нас гроші? Ми ж не лише гроші втратимо, але й який-неякий престиж фірми.

Та життя цікавіше за наші очікування і страхи!

Під час наших роздумів із кумової кишені промовисто почувся голос Левітана: «Ат савєтскава інформбюро…» То кум собі на телефона мобільного свого такий рингтон встановив, від якого усі, хто перебували поруч, кожного разу підскакували. Навіть ті, які не знали взагалі, чий це голос і що він промовляє! Усі стривожено переглядалися і лише за якийсь час згадували, що… так…це ж кумів телефон, а не війна…

Так само й тепер. Я сам здригнувся, як зазвичай, а цей чолов’яга-земляк наш, якого Василем звати, теж очима зирнув і посміхнувся, побачивши, що кум у кишеню за телефоном поліз.

Телефонував наш із кумом шеф. Терміново мусимо, каже, їхати на новий об’єкт… Каже, де б ми не були, усе лишайте і — туди! Ну… Ми розгублено подивилися на ті двері, які ми вже за таких обставин аж ніяк сьогодні не встигаєм ані розібрати, ані зібрати… Потім подивилися на Василя, який собі знову заплющив очі і лежить, ліниво тримаючи якусь суху травинку в роті між зубами… Дали йому двісті євро, позбирали свій інструмент і поїхали.

Увечері зателефонував нам господар дверей і подякував за чудову роботу.

А мені так дивно було з того всього… Я аж спати не міг. Думав, думав: «Як то Василь наш примудрився сам один і двері розібрати, і бак затягнути до будівлі, і встановити його, і знову зібрати двері назад??? І за менші гроші… І господар задоволений…»

Як у казці якійсь про чарівну фею!