23. Василь-2

Помаранчева революція коли була, я теж нічого не розуміла. Сусіди понавішували собі помаранчевих прапорців та стрічок на ворота і ходять щасливі… Якась епідемія пришелепкуватості. У всіх. І у мене також, бо хоч я із усім цим загальним помаранчевізмом не відчувала ніякої спільності, але і протистояння теж не відчувала. Дивакуватість суцільна, ні до чого не прикріплена. І тривожність: що буде далі? 

Взагалі, в цій нашій тривожності теж є неабияка частка дивовижності. Бо чомусь люди час від часу її починають відчувати, цю тривожність, невпевненість у дні наступному… А більшість часу — ні. Від чого це залежить, взагалі? В нас є набагато більше причин не прокинутися зранку, ніж навпаки. І, тим не менше, ми кожного разу дивуємося, якщо хтось не прокинувся. Замість того, аби дивуватися, що ми продовжуємо прокидатись…

На роботі тоді під час семінару з безробітними я поводилась, напевно, якось перелякано чи не зовсім упевнено, бо один з присутніх чоловіків вирішив мене заспокоїти і промовив:

— Не переживайте! Ми — українці! Нас нічим не візьмеш! Ніхто нам не страшний! І ніщо! 

— Чому це ви так вважаєте? — недовірливо і здивовано спитала я, оскільки звикла чути навколо зовсім інакші висловлювання. Наприклад, що з цієї країни ніколи не буде нічого путнього і що, чим швидше звідціля втечеш, тим краще… Або, що інші народи уміють налагодити свій простір, усе доводять до ладу, а ми вічно, як не знаю… «Маємо те, що маємо»… І т.д.

І він розповів тоді історію, яка мене тримає дотепер.

В кожного народу має бути подібна байка. А ця ще й — реальна!

— Я щойно повернувся з Чехії, — розповідав мужчина. — Ми працювали там із кумом моїм на фірмі, що займається продажем, доставкою та встановленням усіляких видів домашнього опалювального обладнання, у тому числі — й водонагріваючих бойлерів та накопичувальних баків.

Тож, ми не лише щодня возили обладнання по усій Чехії і встановлювали його, але ще й мали можливість поспілкуватися з різними людьми, побачити, які вони, як працюють та, взагалі, чим займаються.

І, знаєте, справді, надивилися на таких, з яких хочеться брати приклад, бо вони організовані, педантичні, порядні та передбачувані. Вони в основному усі суворо дотримуються законів та загальновстановлених правил поведінки. І через це з ними приємно мати справу і жити в цій країні спокійніше і якось більш упевненіше, ніж у нас. Вони надійні! У них надійна система! Уся! І медична галузь, і освітня, і політична.

Та час від часу траплялися ситуації, коли ці чехи були геть безсилими і виявлялися зовсім безпорадними у вирішенні елементарної якоїсь проблеми чи питання, що для українця, котрий звик викручуватись з будь-якого становища, абсолютно не є складним.

Тому я, подивившись на це все впродовж достатньо тривалого часу, спокійний за наш народ. І упевнено вам кажу: не переживайте! З нами нічого не трапиться! А якщо й трапиться, то ми щось обов’язково придумаємо і виплутаємось!

— А ви можете розповісти про який-небудь приклад таких ситуацій? — спитала я, хоча часу у нас вже було обмаль. Але я, справді, дуже захотіла зрозуміти: що саме таке можемо ми, чого не можуть вони — ті, котрі можуть усе, чого ніяк не можемо ми… Ну…Лад навести у своїй країні.

— Ну, там багато було усілякого… Ну, ось, наприклад, такий випадок.

Наприкінці минулого літа, коли ще стояла спека, якось було у нас забагато роботи, бо люди перед зимою поспішають усі справи, що стосуються води та опалення, закінчити до настання холодів.
Одного з таких навантажених днів десь близько до обіду привозимо ми величезний бак по замовленню до якогось господаря на приватну садибу.

Під’їжджаємо до воріт, виносимо з машини той бак, питаємо: «Куди встановлювати?» Хазяїн показує на якусь будівлю у глибині двору… Принесли, а там — новесенькі двері, щойно полаковані, з ясена! І через дверний отвір наш бак ніяким боком не пролазить! Ми його крутимо і так, і онтак, а він — ну ніяк!

Була думка — крізь вікно, але й віконце маленьке… То якесь там у нього підсобне приміщення незрозумілого призначення. Але ж, він нам оплатив встановлення, тому ми повинні були якось самотужки цю проблему вирішити. Та ми ж готові встановити! Але як його туди занести, бісова твоя душа, коли він не пролазить у отвір?

Думали, ми думали… Потім кажемо тому господареві, що прийдеться і ті двері знімати, і сам отвір геть розламувати . А що зробиш? Сам винен. Бо з самого початку не врахував, що такий величезний на триста літрів водяний бак не протиснеться у отвір. Хто за нього повинен був це врахувати? Ми маємо справу зазвичай з більш ширшими отворами дверними, тому ми й не спитали, коли приймали від нього замовлення. Лише після цього випадку порозумнішали, i тепер завжди питаємо про ширину дверей...

Ну… Господар потилицю почухав, калькулятора узяв і став підраховувати збитки. Новий отвір, плюс налагодження зовнішнього вигляду стіни, та плюс — бригаді за додаткову роботу… Чотириста євро. А що робити?.. Оплатив нам, та й пішов собі. Каже — увечері заїде подивитися, як воно все встановлено.

Ми почали готуватися до розмонтування дверного отвору… Бігаємо туди-сюди — до машини та назад через увесь двір — інструменти носимо. Злі такі, бо ж… Ну, хто знав, що така халепа трапиться?