22. Василь-1

Все! Я навчилася нарешті отримувати користь з карантину. Карантинну користь… Навіть звучить так, ніби заразно…

Здається, зрозуміла, чому деякі люди народжуються капловухими. Напевно тому, що їхні предки ходили у масках, які тримались на вухах. А маски ці дизенфікувались власним відспиртованим диханням автоматично. Просто і надійно.

Відчуваю в собі усі потрібні актуальні симптоми, але, знаючи, що маю таку особливість — відчувати будь-які симптоми будь-яких хвороб… відволікаюся час від часу на іншу тему.

Друзі мене заспокоюють, мовляв, усе буде добре. Розважають, як можуть… І від цих заспокоєнь та розваг якихось натужних стає так ніяково, що в середині щось мліє… І чим більше заспокоюють, тим більше мліє.

Діти сидять усі троє на одному ліжку і вовтузяться цілий вечір. Один хоче спати, кричить, що ми усі йому заважаємо. Друга поруч сидить і їсть, постеливши собі на колінця рушника, аби не поляпатись… Третя дивиться серіал і знервовано питає із сарказмом: «Народ, я вам тут не заважаю?» 

Усі товчуться майже одне в одного на голові, але ніхто нікуди не йде! Є три кімнати. Ні. Ми сидітимемо отуто і сваритимемось, бо… Напевно, що ми цього теж потребуємо. Ми не можемо постійно радіти. Нам же ж потрібно активізовувати й ті клітини мозку, які відповідають і за негативні емоції також.

Психотерапевт та психолог Володимир Леві про це колись давно писав, що у певний час щодня його страшенно щось дратувало. І тоді він вирішив у цей час самоізольовуватись — яке модне нині слово! І чому воно мені саме тепер згадалося? Просто діти не можуть самі на собі відпрацьовувати свій внутрішній тренажер негативу. Вони відпрацьовують це одне на одному. А хіба ж то тільки діти?

Дорослі так само… Ходять посваритися у фейсбук, аби стало їм легше.

В замкненому просторі ми залишаємось наодинці із самими собою. Із такими, якими ми є насправді. І обличчя наші стають нами, бо з них знімається звичний вираз, який ми тримаємо серед людей. Хто як до себе ставиться, так і починає виглядати. І це помітно, коли тих людей, яких бачиш навколо себе щоденно протягом багатьох років, а тепер зустрічаєш їх один раз на два тижні… Вони — інакші.

Значить, і ти — також…

Замкнений простір перебування фізичного з неосяжно величезною амплітудою переживань внутрішніх!

Що буде далі?

І тут згадалося!