21. Кабінет керівника

Обожнюю держслужбовців, котрі сприймають свою службу, як самих себе, а службове приміщення — як власне помешкання!

— Ти чого ото сюди приперся?! — спитав якось мій колишній керівник мого колишнього однокласника, що приїхав з Полтави влітку до батьків у гості і навідався до мене на роботу побазікати про життя. — Негайно вийди з мого кабінету!

— Тю… А це ваш кабінет? — здивовано і тихо спитав однокласник, прямуючи в цей час не до дверей на вихід, а в середину кабінета до вікна.

— Так! Це мій кабінет! А ти вийди!

Мені було трохи ніяково за цим діалогом спостерігати, бо ж керівник є керівник — куди я від нього подінуся? Звичайно, можна би було звільнитися, аби його не бачити. Але я щойно лише туди влаштувалася на роботу тоді, то ж якось не хотілося одразу звільнятися через якусь дурню… Ну, не дурню, а однокласника… Та на той момент я ще не тільки не визначилася із власною поведінкою, я навіть не уявляла, куди ця розмова повернеться далі — у який бік!

Бо ж той однокласник мій Вітька, зупинившись біля вікна, став на щось показувати пальцем туди, у вікно, до низу и каже:

— Он там!

— Що там? — спитав керівник, теж підійшов до вікна і став туди вниз заглядати. 

А ми були на третьому поверсі, до низу було не так вже й далеченько…

— Отам… Бачите? Отам унизу побудуйте собі врем’яночку, купіть собі туди телефонний апарат, стіл із стільцем, двері повісьте і ото буде тоді ваш кабінет! А це — не ваш кабінет, шановний! Це — державний! А я — громадянин цієї держави, платник не тільки податків, але і вашої заробітної плати! Тому ви мене тут, будь ласка, не виганяйте і не хаміть, бо мені це не подобається… — промовляючи це все Вітька зручно вмостився у кріслі біля мого столу. 

Керівник мовчки спостерігав, як я завершувала робочий день і збиралася додому. Вітька призупинив свою педагогічну лекцію, чи що то воно у нього було, і чекав на якусь більш-менш змістовну реакцію від співрозмовника. Але було тихо. 

На наступний день керівник в мене спитав:

— А це хто був учора у тебе?

— Однокласник мій Вітька.

— Я знаю, що однокласник. Але хто він за фахом? 

— Він колись працюватиме у міністерстві, — відповіла я і дотепер не впевнена, що то не було пророцтвом. Бо наразі Вітька поки що працює у обласному управлінні освіти і керує тими методистами, які йому виносили мозок, поки він вчителював у звичайній загальноосвітній школі.