20. Дівочник-5. Марко

Але він приходив знову і знову…

— Куди це ти зібралася? — суворим голосом питала мама.

— З дівчатами в кіно, — відповідала я.

— А Марко з вами також йде? 

— Ну, звичайно, що йде! Куди його дінеш…

— Ой, ну, тоді йдіть, діточки! — зовсім іншим голосом: лагідно, задоволено і усміхнено відпускала мене моя мама.

— Ти кокетуєш! Ти не могла не давати приводів для підживлення його надії… Інакше б він не з’явився у твоєму житті… — так мені казали дівчата.

— Та привід міг бути випадковим! Але, коли тобі протягом тривалого часу прямим текстом дають зрозуміти зовсім протилежне, то, може б йому, нарешті, прислухатись?.. — так коментували це знайомі хлопці.

Напевно, що привід був… Звичайно, що був! Його не могло не бути…

Він влаштувався на роботу і в його колеги народився син, Марка покликали за кума! І він прийшов, а там — я… Залізний такий привід.

— Я вам ось що скажу, пані Маріє, — якось я почула його розмову з моєю мамою. — Я дозволяю їй довчитися. Нехай закінчить свій університет, аби потім не дорікала мені, що через мене вона не вивчилася.

— О, це ти правильно говориш, Марчику… Їй треба вчитись… Треба. Нехай вивчиться. Бо я так важко працювала ціле своє життя… Це ти добре вирішив! — відповідала задоволено мама.

Клас! Він мені дозволяє! Нє…Ви таке чули?

— Знаєш, Оксано, а він в тебе хороший хлопець! — казав батько. — Він мені сніг допоміг поприбирати!

— Так, — кажу, — я й не кажу, що поганий… Ніхто не каже, що поганий. Усі кажуть, що хороший, тільки ніхто його не забирає нікуди! Усі його хвалять і нікому він не потрібен…

Звичайно, що він комусь подобався. Я й тоді вважала, що, напевно, він міг би комусь подобатись…

Наприклад, одна з моїх однокласниць, Наталка, своїм мисливським поглядом якось на нього зиркнула і сказала мені, що я дурна… А я… Я ж ніколи й не заперечувала, не претендувала ні на який взагалі в собі розум! Та хіба ж за це я маю так мучитись? Дурних он скільки багато, а цей телепень третій рік сидить лише біля мене! Заберіть його хто-небудь, якщо ви такі розумні!

Наталка забрала. Але потім швидко повернула назад і сказала: «Ні. Ти дурна, бо я не розумію, де ти його взяла?»

На початку дев’яностих, разом із державою, розвалився інститут, де працював Марко, і вони з колегами створили якусь власну фірму. Його стали відправляти в довготривалі відрядження! Місяців на три-чотири. Я про нього забувала… Листів він не писав і не телефонував… Був божий спокій.

Спокій час від часу переривався його приїздами і подарунками.

— Не смій приймати жодних подарунків від людини, з якою не плануєш йти далі! — так говорила моя мама, радо приймаючи все, що дарував Марко.

Я йому повертала. А він приносив інші, бо пояснював собі це повернення тим, що мені, напевно, не сподобалось…

— Знаєш, — каже мені якось Марко, — я взагалі не переношу твого батька… Він мені мого вітчима нагадує, якого я ненавидів…

А батька мого не стало… На початку другого курсу.

Райдуга над полуничними грядками залишилася в минулому. Як і Марко. У Марка все добре. В нього чудова гарнесенька донечка! Його мама приводила якось показати… Коли в мене нічого не складалося…

І навіщо я все це згадую?