19. Дівочник-4. Марко

Це сталося якось випадково… Ні! Точно — випадково! Я перевіряла! Мені сімнадцять. Мене знайомлять з двадцятисемирічним старим вусатим дідом! І він ходить за мною всюди! То був такий собі довготривалий серіал… Це зараз я вже розумію, що ніякий він був не дід, хоча й вусатий… І нічого страшного в тому не було. Але тоді мені здавалося, що навколо мене затягується якийсь зашморг!

Зашморг звали Марком. Він у перший же вечір після знайомства на хрестинах причепився мене проводжати. А я була не сама! Я була з мамою! І мама запросила його зайти… І він зайшов і сидів до ночі, як той гриб! Мені взагалі зараз здається, що він три роки ото так сидів — як гриб!

Боже, як я його ненавиділа! І я йому про це постійно казала! А він… Точно, якийсь притрушений! Він нікуди не йшов і казав: «Ти шо, думаєш, я не бачу, що я тобі не надто подобаюсь? Я все бачу. Але то нічо… Ти звикнеш…»

Клас! І хоч головою об стінку бийся! Мати казала, що він просто так приходить і нічого мені тут репетувати! З чого я взяла, що він до мене має справу? Йому просто вдома нудно, а він тут у Мукачевi нікого не знає, бо щойно повернувся звідкілясь, де завідував якоюсь науковою лабораторією… Господи, чим він міг завідувати, отакий недуйдавий, як кажуть у нас на Закарпатті?

Приходила його матуся. І вони разом із моєю матусею влаштовували недільні обіди… І ми сиділи за столом четверо так, ніби все так і повинно бути… І я божеволіла від стискаючого зашморгу і засинала лише після медитації зі словами: «В наручниках мене до РАГСу не поведуть! В наручниках мене до РАГСу не поведуть!»

І так — день за днем, місяць за місяцем… Я таки вступила до університету, і тепер він мене щонеділі проводжав… Його наполегливість могла б зробити йому честь… тільки за якихось інших обставин… А тут, поруч зі мною… це була вже не наполегливість, а тупа бараняча впертість. І я його презирливо ненавиділа усім єством своїм! 

А мати за спиною казала: «Та то ж вона кокетує! Що ж ти від неї хочеш? Вона така сором’язлива! Не може ж вона визнати, що ти їй подобаєшся…» А він вірив, бо хотів вірити… Він став невід’ємною часткою нашого життя. Але я, теж собі вперта, ну ніяк не могла до нього звикнути!

Особливо мене бісило, що цьому телепневі з самого ранку не просто відчиняли двері, а відчиняли і нічим не займали, а йшли по своїх справах... А я у суботу-неділю після сесії, вибачте за пікантну подробицю, довго відсипаюся… Щаслива, що поздавала все, приїжджаю до рідної хати, наїдаюся чим дають і занурююся у ліжко…

Зранку очі розтуляю… Ой! А він вже давно у моїй кімнаті сидить і споглядає! Його впустили… І нікого не цікавить, що я тут… ну якось живу! Якось сплю і, може, нікого не хочу бачити! Але… Це ніхто не розумів, бо усі до нього звикли, як до кота. Ну що тут такого, якщо кіт прийшов і сів на ліжко? Нічого ж! Так і цей так само… Як щось чужорідне в моєму оточенні його сприймала лише я одна. І всі звикли не тільки до нього, але й до мого ставлення! Мені казали, що він нічого поганого нікому не робить, просто сидить… То й нехай собі сидить! Кому він заважає? Хороший хлопець, кажуть, розумний, чесний, порядний, і мама в нього така хороша, треба, аби я до нього придивилася…

Яке там — придивилася! Я вже в його бік повернути голову не могла, бо мене нудило! Як побачу його зранку у кріслі, так не те, що очі знову заплющую… Я й голову під подушку занурити хочу! Ну і ще… Я ж прекрасно розумію, хоч я і не була дорослою ані тоді, ані тепер, що він на мене витрачає свій час, своє життя!

Замість того, аби перебувати у товаристві якоїсь дівчини, котра би була йому рада, він годинами не відходив від мене! А я, як тільки його бачила, одразу ж знаходила собі безліч занять: то я сплю, то я шию, то мені терміново осьо потрібно по справах кудись піти… А він сяде поруч, якщо я шию, і каже:

— А ти не могла би потім це зробити, коли я піду? 

— Звичайно, що не могла би! — кажу. — Ти коли від мене відчепишся? 

— А чого це я маю від тебе відчіплятися, якщо я не чіплявся? Я ж не чіпляюся! Я просто сиджу… Це ти осьо чіпляєшся… Вже й сидіти не можна… 

Нє… Він ще й ображався!!! Ображався і сидів далі. Ображений ображено так сидів…

Знаєте… Іноді в мене чоловіки знайомі чи друзі запитують: «А жінки ж відчувають задоволення, коли дражнять нашого брата… Коли поводяться так, що дають зрозуміти, ніби йому є на що сподіватись, підпускають близько, а потім відвертаються… І ти теж така?» 

Кожного разу я ніяковію від цього питання, бо перед очима на все життя залишився цей невідлучний невдаха-залицяльник… Хоча… Його і залицяльником назвати, якщо чесно, не можна! Бо й не залицявся ж… Так… Поруч прогулювався.

І це було дуже дивно ззовні спостерігати. Тому що за три роки ледь не усі мої мукачівські вихідні проходили в його супроводі! Усі знайомі, друзі, сусіди і родичі звикли мене бачити в компанії вусатого мовчазного споглядача.

Приходили однокласниці — молоді дівчата… Ми ж після школи сумуємо одна за одною… Хочемо поспілкуватись. А тут… Ну про дівоче не поговориш! Кажу: «Може, ти додому підеш? Тут тобі не цікаво». «Чому це? — питає. — Дуже цікаво! Я послухаю». І сидить… 

Подруги питають: «Де ти його взяла?» І мені так соромно… Думаю: «Боже… Ну куди б від нього дітися?» І ми від нього утікали! Ми казали, що йдемо в кіно, а самі залишали його на вулиці одного, як малі діти, і розбігалися… І кожного разу я була впевнена, що — все! Ось тепер він точно більше ніколи не прийде!