18. Дівочник-3

Ми ніколи не зрозуміємо, не дізнаємось мотиви вчинків одне одного. Це такі тонкі матерії! Такі сокровенні речі! Такі нюанси емоцій та глибинні думки, які нами керують! Ще добре, коли ми самі в них можемо розібратись! А зазвичай, ми навіть собі не можемо пояснити, чому саме вчиняємо так чи інакше.

І це не тільки суто жіноча тема, як на мене…

Найяскравіші спогади про батька, це, коли він мене кликав на город дивитися райдугу, що виникала щоразу над полуничними грядками від поливання з шлангу… І то було таке свято! Справжнє! Миттєве! Неочікуване! Дитяче і чарівне! І природне одноразово… Диво…

Я знала, що батько страждає через свій невисокий зріст. Знала, але якось постійно про це забувала, бо у спілкуванні з ним я зовсім не відчувала його невисокості. Він був мудрим і умів підійматись над ситуацією, бути далекоглядним у своїх вчинках. Напевно, саме тому я його тепер щоденно згадую…

Він не переймався через те, щоб виглядати однозначно правим в той момент, коли щось траплялось… Набагато важливішим йому було — яке враження про нього складалось потім, пізніше, з часом…

Вже тепер усвідомлюю, що його також вельми турбувало, що саме залишиться про нього у чиїхось спогадах. І люди, які цього не могли зрозуміти, іноді вважали його лузером. І я теж так вважала.

Спочатку. Бо в щоденних домашніх сутичках завжди перемагала мама.

Батько йшов на роботу, а мама залишалась зі мною і докоментовувала все саме так, як мені, на її думку, слід усе розуміти. Але коли був вихідний і батько кликав мене на город дивитися райдугу, всі її коменти розсіювались і танули, як роса на сонці… Як і тепер…

Через багато-багато років я пам’ятаю батькову теплу долоню і слова про те, що, коли немає війни і в хаті не протікає дах — то й проблем у людини жодних не може бути! Дивно, бо він ще й голодомор примудрився пережити… Але казав, що у порівнянні з війною, це ще не так страшно…

А мама… сходилася нанівець! Бо в сусідів новий телевізор, а батькові байдуже! І на море він не хоче… Ідьте, каже, собі самі… Хтось мусить бути вдома, аби собаку годувати… І ото постійно якийсь цирк! І до того всього цирку я ще й примудрилася не вступити до університету з першого разу, бо ж… хотілося подалі — до Києва! Повернулася назад з якимось дивним відчуттям, що там мене «нє ждалі»…

І тут!