— А чому воно так?
— А хто його знає? Поживемо — дізнаємось!
(із розмови)
Лілія Батюк-Нечипоренко — дай їй, Боже, здоров'я, розповіла мені цю історію, коли побачила мене роздратованою через якусь невдачу. Говорить своїм красивим глибоким голосом та якоюсь особливою вимовою:
— Ти не можеш знати, чому так сталося! От про чортеня знаєш? Ти не знаєш про чортеня??? Слухай, я розповім тобі!
Була стара чортяча школа і маленьке чортеня прийшло здавати туди випускну свою дипломну роботу... старим професорам — чортам.
Вийшло на кафедру і розповідає. Щасливе таке, радісне! Каже:
— Осьо, дивіться, я і такі усілякі перепони подолав, і ось такі... Стільки було перешкод та негараздів, але я старався протягом року — і ця осьо пара таки одружилася! Дивіться! Чудова закохана молода пара змогла одружитися!!!
А чорти старі такі люті сидять! Роги на нього повиставляли! А чому, чортеня не розуміє... Бідолашне... Кажуть йому:
— Рік? Ти рік працював! А ми 100 років готували ці два роди до вимирання!!! Ми зробили все, що могли, аби вони ніколи не одружилися!!! Який ти після цього чорт?
І вигнали чортеня із чортячої школи... Йде воно собі маленьке, плаче... І не знає, що ж йому тепер робити, куди подітися, як далі жити?
Йде... Сльозами вмивається... А із-за рогу... споглядає за ним Янгол... і каже:
— Пішли до нас! Бо твоє місце з нами! На Небі!
Ось така історія!
А я... А що я? Чому я вічно про це забуваю? Спочатку щось ніби само собою трапиться, а потім...
Починається!
Те, чого найбільше у житті боїшся — саме воно з тобою і трапиться! Це як із красою… і з доглянутістю. Певною мірою — ніби нічого... Але подивишся навкруги — і стає моторошно від «краси» тієї, що наводиться передозуванням доглянутості... Волосся, перепалене фарбуванням, нігті... не попадають у рельєф... Брови... Боже, давайте не будемо про брови! Особливо коли зранку — дуже бадьорить! Коли вже це скінчиться?
Усі жінки, на яких мені би хотілося бути схожою, усі — з нормальними людськими непередозованими бровами і нігтями! Але ж... то таке... моє особисте... Може якимось чоловікам таке передозування дуже подобається, а жінки.... вони ж такі! Їм два рази пояснювати не треба — відчувають і стараються... і передозовують...
Я не про це! Просто, хто надто боїться бути негарним, трансформує цей страх до невпізнаванності... Самого себе у дзеркалі...
Так ось. Чого боюся я? Я боюся жити, як мій батько, який колись мав багато ворогів... Вибиті вікна, недоброзичливість з одного боку, з лютою ненавистю, та відданість і справжня підтримка — з іншого...
Я знаю, що кожен безробітний — це я! Я так само прийшла колись до цієї будівлі ставати на облік в пошуках роботи... Так і залишилася — шукати роботу іншим... Але усяке буває... Не завжди складається розмова, як би я там не старалася...
Знайшлася і на мене недоброзичлива пані... Одного разу викликають мене до кабінету... На розмову з приводу скарги на мою поведінку... Керівництво невдоволене розпочало категорично:
— Я докладу максимум зусиль, аби ви тут більше ніколи не працювали! У вас — професійне вигорання!
Що мною рухало в той момент — я не можу пояснити! Чесно. Але... я чомусь підійнялася зі стільця і встигла зробити декілька кроків в бік дверей. Обличчя керівниці ще не зовсім втратило впевненість, але... трохи ворухнулося:
— Ви куди?
І я знову не можу пояснити, чому я у той момент саме так відповіла! Таке відчуття, ніби то була не я. Але й мовчати теж... було якось безглуздо. Щось же ж потрібно було відповідати, якось викручуватись з ідіотської ситуації. Здається, що я просто втікала... Але відповідь моя мене саму вразила тоді і вражає дотепер, бо я несподівано для себе сказала:
— Як — куди? Заяву писати.
— Яку заяву? — впевненість з керівничого обличчя зійшла. І з голосу — також.
— На звільнення, — я відповідала так... винувато... з порозумінням, що я, й справді, більше не гідна цієї почесної посади — у коридорі... — Чому ж ви повинні витрачати на мене свої зусилля? Я вас розумію...
Керівниця здригнулася і вже знервовано наказала мені сісти на місце. Потім розповідала про цей епізод, як про прояв найвищого ступеню хамства з мого боку!
Ну, звичайно ж, хамство! Керівник тут прийшов з твердим наміром докласти зусиль для успішного звільнення працівника, долати перепони і боротися з перешкодами, вислуховуючи сльози, виправдання та вмовляння! А тут — отаке! Хамство!
Ось таке воно... чортеня!
Сталося і сталося! Промовилося — і промовилося! Так було потрібно! І так мало бути! А у вас таке буває, що ви не можете собі пояснити, чому саме так вчинили???
Відредаговано: 17.04.2021