10. Сантехнік

Подруга так прокоментувала історію з мийкою:

— Не можна впадати аж у таку залежність від близьких і родичів. Ну проблема в неї з мийкою. Ну що вона… не може викликати сантехніка і за 500 грн встановити? Це повага до себе, до своєї праці, свого часу. Ну так, можливо, була б образа з боку чоловіка, ну так жеж і заслужив...

Не можна впадати… Звичайно ж, що не можна…

А у яку — можна? 

Взагалі, це так цікаво! Пишеш ніби-то про щастя, а виходить — про сантехніка. Не впадати у залежність до родичів іноді можна разом із відпаданням цих самих родичів. Маю безліч прикладів, коли через таку дурню, як якась мийка, чи раковина сім’ї порозпадалися раз і назавжди!

То чи можна впадати, чи — не можна… Тут питання пріоритетів. Я не знаю, як там хто, а я не розумом, а шкірою чітко відчула, що це таке, коли діти починають розриватися навпіл між ворогуючими через отаку дурню батьками. Воно того не варте, як на мене. Тут кожен обирає собі власну позицію самостійно: що йому важливіше — можна чи не можна впадати у залежність, чи спокій душевний, що тобі все ж таки вдалося уникнути руйнівної для родини спокуси відстояти свої власні права.

Тут питання: у чому для людини полягає повага до себе? Якщо у мийці, то воно — так! Все правильно. Буде нам мийка, але не буде чогось важливішого. Або ж… Ну я не знаю, невже усі навколо так правильно і стовідсотково ідеально проживають своє життя? 

Ну, вибачте, я не вірю! Ну кожен же ж має свою мульку…

Ми вирішили якось, що — все! Досить! Тріщина на умивальнику провалилася, утворивши дірку…

Викликали сантехніка. Зателефонували. Нам сказали: «Чекайте!» Чекаємо. Чоловік на роботі. На всі наші волання: «Поміняй нам раковину!» він відповідав чітко і однозначно: «Я — не спеціаліст!» 

Тож, ми із свекрухою і семимісячним моїм Єгором, якого ніде не можна було посадити окремо від мене ані на одну секунду, бо він починав верещати, як сигналізація, вирішили, що ми маємо мати повагу до себе і зателефонували по рекомендації сусідки, яка десь бачила об’яву про надання сантехнічних послуг.

З Єгором я носилася тоді всюди, він на мені засинав і лише тоді, коли засинав, я його тихенько перекладала до ліжечка, аби відпочили руки…

Я стояла біля вікна — не спеціально! Випадково, бо газова ж плита — теж біля вікна, а я там якусь кашу мішала… І побачила, як біля нашого під’їзду зупинилася автівка… Якось, знаєте, не зовсім нормально. Вона їхала швидко і зупинилася різко, саме це і привернуло мою увагу — різке зупинення. Я ще пожартувала:

— О! Зараз виявиться, що це наш сантехнік… Ой… Ні! Це якась — група захоплення!!! 

А там, і справді, з тієї автівки вишли четверо (!) молодиків зовсім не маленького зросту і… забігли — не зайшли! А — забігли! — саме у наш під’їзд … і за декілька секунд задзвенів дзвінок біля дверей у нашу квартиру. Боже…

Я пішла відчиняти і наш маленький коридорчик заповнився цим «натовпом»… Єгор зрадів і перестав жувати кулачок…

— Доброго дня! Сантехніка викликали?

— Так… — кажу, — викликали… Але ж — одного! А вас тут так багато… 

— Бо у нас — фірма! Сервіс! Давайте, показуйте, що тут у вас…

Розмова чимось нагадувала розмову з лікарем. Я показала. Мені сказали, що все потрібно для початку купити і що вони можуть мене повезти до магазину. 

Я за хвилину була одягнена разом із Єгором і ми поїхали.

Магазинну ситуацію згадую дотепер, як дещо дивну. Продавчиня консультувала моїх «майстрів» щодо підбору матеріалів для встановлення раковини, яку я обрала… Це мене якось здивувало вже вдруге в цій епопеї з викликом сантехнічної служби. Перше було — чого їх так багато? Навіщо мені четверо сантехніків і скільки вони тепер проситимуть за роботу?

Ми все купили, спакували у багажник, з продавчинею у них явно були якісь свої справи… Тепер я собі думаю, що йшлося про «відкат»… Приїхали назад додому, зняли стару мийку. В процесі зняття я зрозуміла, що там один досвідченіший за трьох інших і він на нашій мийці їм показує, що і як в цій потрібній професії, бо ж не буває без нюансів… 

Я вже не дуже пам’ятаю дрібних деталей, бо всі дрібні деталі накрилися вибухом негативних емоцій настільки, що, напевно, якісь клітини мозку, які мають відповідати за збереження спогадів, вимерли.

Мийку вони стару зняли швидко! А нову швидко причепити ніяк не вдавалося. Там інакші якісь потрібні були інструменти і пристосування… Вони спробували протягом години, а потім сказали,що прийдуть завтра, забрали 54 — я це не просто так запам’ятала! — гривні і поїхали. 

Ну що… І більше ми їх не бачили! Чоловік телефонував і телефонував… потім пішов на оту фірму приймати якісь вибачення від керівництва і забрав назад 54 гривні. А справа на місці як зупинилася, так і стояла, не рухалася. Ми із свекрухою знову почали благати чоловіка:

— Ну, може все-таки,ти спробуєш? Ну, бачиш же ж, що коїться? 

— Я не спеціаліст! — вкотре відповів чоловік і пішов на роботу.

Я сиджу вдома зі своїм Єгором, а свекруха пішла на пошуки сантехніка. Вона звернулася до ЖЕКу. Прийшов такий собі дядечко, подивився, сказав, що потрібні якісь там особливі кріплення, яких в нього нема, бо ці нові мийки — така дурня! Але він знає, де купить… Узяв гроші. І пропав.