7. Бабця

Кажуть, що дивна у нас країна… Армія є, поки нема війни… Медицина так само є, поки нема біди… А ви бачили портрет тієї міністерки, що була нещодавно, охороняла наше здоров’я котра? Ось! Я от постійно хотіла запитати… Та не зважалася ніяк… Бо, думаю, ще ж якось жити тут прийдеться, може… А тепер ото думаю, що, може вже й не прийдеться… То чого мовчати? Хоч висловлюсь наостанок… Нє?

От скажіть ви мені, люди добрі, що мало статися, щоб оту міністерку туди на здоров’я призначили? І що після неї у нашому тому міністерстві переляканому могло вижити і залишитись? І що ми, взагалі, тепер від цього відомства можемо вимагати і очікувати, якщо воно таке пережило явище, як ота міністерка! І ось… Тепер маємо! Може, якби не вона, то й біди б не було… В середньовіччі спалювали красивих жінок… На наш час тепер, що — не залишилося більше? Чи то я, може, нічого не розумію… Ну всі ж мовчать. Тільки ото мені вічно до всього є діло… Ну то й шо? Скільки мені тут залишилося вже?

Тут Лариса Ванеєва якось зауважила, шо вона темою візуальної самопрезентації займається… От мені цікаво, чому з міністеркою ніхто не позаймався? Боже… Яка ж я безсоромна… Ну хіба ж так можна?
Можна. А чого вона???

Я не про те хотіла розповісти… У мене тут же ж — спогади! 

Колись були такі часи, коли люди ходили один до одного в гості! Так! Саме у ті наші щасливі докарантинні часи… І не просто — докарантинні! Це, навіть, були ще ті доісторичні часи, які тепер називають радянськими… І лякають ними дітей, мовляв, що тоді люди прали пластикові пакети! Ой… Як страшно! «Зате екологічно!» — каже на те моя старша…

Так ось. Прийшли ми якось до друзів і дивимось, щось вони якісь стурбовані… Не такі, як зазвичай… 

— Що у вас сталося? — питаємо.

— Та… У нас, слава богу, нічого… — кажуть. — Ось тут… у сусідів така біда…

А сусіди у них спільно з ними в одному подвір’ї жили… І такі собі, не бідненькі… Зайвого разу з нами і не привітаються… Пихаті, що багаті! А ми й не нарікаємо… Бо що нам до того?

Ми приходили собі тихенько у тому дворі посидіти, господарі могли вогнище розкласти, якщо гарний день… Поспілкуватися, дітей посварити, аби не бісилися й ноги-руки не попереламували собі… Таке… І зазвичай ті сусіди на нас по декілька разів могли так невдоволено зиркнути, мовляв, пора би вам, гості дорогенькі, вже і по домівкам збиратися! Досить було тут на чужому подвір’ї дітей виховувати… А цього разу ми сиділи спокійно, ніхто на нас не зиркав, навіть їхня завжди невдоволена старенька бабця жодного разу не вийшла, аби на нас прошипіти. Дивно!

Я напружено не торкалася цієї теми весь вечір, бо дещо побоювалася наврочити і змінити ситуацію… Ми так гарно посиділи, чудово провели час! І вже на виході, коли втрачати було нічого, я таки спитала у господарів:

— Слухайте, а чого це бабця нас сьогодні не ганяла з двору і на дітей не гримала? 

— Та ми ж казали, що в них біда сталася… Вони їздили до Словаччини і вона у них там загубилася десь…

— Боже… Як це — загубилася? Як вона могла загубитися? Така противна бабця не може загубитися.

Всі можуть загубитися, а вона залишиться… — кажу здивовано.

— А ми не знаємо… Нема бабці. Подали у розшук.

Господи! Оце… Хто б таке міг придумати?

Цілу дорогу ми мовчали… Та що поробиш? І таке, виявляється, буває!

Потім друзі розповіли, що сусіди якісь дивні… Ну… Якось не так поводяться, як мали би поводитись люди, які розшукують бабцю… Так ніби ми всі знаємо, як воно — правильно поводитись, коли загубилася бабця! Ніби ми всі кожного дня губимо за кордоном бабцю! Звідки нам знати, як би ми самі на їхньому місті поводились?

Пройшли роки. Бабця так і не знайшлася…

І от… Нещодавно… Виявилося, що все зовсім не так, як нам розповіли на початку цієї дивної історії! І… якби не карантин! Ніхто би ніколи так і не дізнався… А так… Сіли собі два сусіди на подвір’ї весняним теплим сонечком насолодитись в супроводі келиха вина, побазікати про те та й се… І тут наш знайомий згадав про бабцю, яка колись його ой-як ганяла за зламану яблуневу гілку! 

— Так, — каже йому сусід сумно, — не зберегли ми нашу бабцю… І не поховали по-людськи… 

— Так а як же ви могли її поховати, коли вона не померла тоді? 

— Та яке там — не померла….

І сусід розповів нарешті… Що ж тоді у них там сталося у Словаччині, що вони стільки років про це й слово вимовити боялися…

І щоб то все усвідомити і хоч якось спромогтися зрозуміти, я просто сама для себе намагаюся з’ясувати деякі невеличкі деталі, але без них пазли цієї картинки не складуться…
Ви собі можете уявити, що з вами має статися, аби ви поїхали на початку дев’яностих у Словаччину за меблями? Із причепленим фургончиком!!! Та з бабусею, яка обов’язково сама усе мусить вибрати, бо інакше їй ніколи не догодиш! 

Я от просто паралель невеличку хочу привести, з вашого дозволу…

Володимир Набоков — письменник, який прожив в еміграції майже усе своє свідоме життя, заробляючи репетиторством, ніколи не мав власного житла відколи покинув Батьківщину… Коли він отримав гонорар, який дозволяв купити свій будинок, він відмовився, оскільки їм із дружиною було нудно вибирати меблі… І вони мешкали в готелі до кінця життя! Поруч із тим готелем вдячні швейцарці встановили їм пам’ятник…