6. Гіпотенуза

— Ви уявіть собі, до чого я допрацювалася! Це ж треба — до такого дожитися! Я виводила на дошці рішення задачі і упевнено собі так — пишу, пишу… — досвідчена і зазвичай мовчазна з колегами учителька математики Надія Петрівна з класним журналом у руках заходить після дзвінка на перерву в учительську і, голосно сміючись, починає розповідь з нетерпінням маленької дівчинки. — У мене вийшла гіпотенуза меншою за катет!!!

Вона лише встигла це вимовити, поклавши журнал на стіл, як усі присутні, а їх в учительській, окрім мене, було шестеро, одночасно засміялися таким приголомшуючим вибухом, що я перелякалася — що тепер буде? За тонкою перегородкою кабінет директора… А він і не такі речі не обходить своєю директорською увагою…

Так і є… Директор вже швидко входить в учительську, аби своєю власною персоною пересвідчитись, що учителі його елітного ліцею ще усвідомлюють, що у них є керівництво…

Я перевіряла нескінченні зошити і здивовано спостерігала за подіями, побачивши, з яким обличчям влетів шеф, прихилила голову в очікуванні чергового вибуху — тільки вже не реготу… Його обличчя вимагало пояснень!

Класно бути директором, подумала я тоді, нічого не потрібно говорити, промовляти, слова підбирати… Увійшов — і все! Усі тебе розуміють навіть не з півслова, а взагалі — без слів… А тут… Коли ти не директор… Кричиш, кричиш, скачеш, щось вічно комусь доказуєш… Та де там… Хоч би хтось іноді помітив твої душевні конвульсії…

А очікуваний мною вибух директорського гніву відкладувався, бо невгамовна учителька математики замість того, аби тишком присісти та інших до тями привести, почала спантеличеному від її нахабства щодо повнісінької відсутності будь-якого страху перед керівником шефу, розповідати знову те ж саме і з тим самим обличчям щасливого здивування, ніби знайшла скарб:

— Ви уявляє, Степане Бориславовичу! До чого я допрацювалася! Що в мене гіпотенуза менша за катет!

І тут моє напружене очікування вибуху справдилося, але — навпаки. Вибух здійнявся черговою приголомшливою хвилею реготу. Але цього разу — ще й підкріплений яскравим баритоновим голосом шефа…

Боже… Що ж це воно відбувається? Неймовірно… Я нічого не розуміла… Через якусь там гіпотенузу… Чого вони так сміються? І шеф теж…

Звичайно, що веселість загального гвалту не могла не передатися і мені… Я почала посміхатися, радіючи з їхньої радості, але здивування, вочевидь, так і не зійшло з мого обличчя…

Вони усі відсміялися, разом повитирали сльози і раптом мовчки звернули увагу на мене... Директор підійшов, каже:

— Що, Оксано Володимирівно… Зошитів багато маєте перевіряти?

— Та я не через зошити… — відповідаю, розуміючи, що суть питання в іншому. — Просто я не зрозуміла…

— Що саме Ви не зрозуміли?

— А що тут смішного? Гіпотенуза менша за катет…

Вибухом реготу накрило вже не лише учительську, а, здавалося, цілу елітну школу! Звичайна під час перерви дитяча біганина по коридорах завмерла і почала прислухатися до осередку, який мав би бути осередком тиші і прикладом порядку…

Товариство вже поприсідало… Ну… Хто стояв, той не зміг далі стояти, і, якщо поруч не знайшлося стільця, то вони просто поприхилялися на столи і нічого більше не могли із собою вдіяти…

Потім продзвенів дзвоник на урок і вони, заплакані і вибиті із свого звичайного русла, розчаровано споглядаючи на мене… тому що до цієї миті вони усі вважали мене розумною… розійшлися по класах, узявши журнали… Директор подивився на мене, як на назавжди втрачений елемент конструкції і теж вийшов. Я спокійно доперевіряла зошити і занурилася в тему свого наступного уроку літератури в восьмому класі.

Наступної перерви знову зійшлося те саме товариство, побачили мене, знову згадали тему… Настрій покращився у них на увесь день… І, коли до учительської разом із директором увійшла методистка з управління освіти, усім захотілося поділитися настроєм і із нею також… І вони весело і завзято почали розповідати їй після привітання:

— Добре у нас тут працювати… Уявіть собі, ваша колега — також учитель зарубіжної літератури — Оксана — не розуміє, що смішного в тому, що гіпотенуза вийшла меншою за катет!!! Уявляєте?!! Ми тут сміємося усі так, що вмираємо… А вона сидить і нічого не розуміє… Уявляєте???

Здивована методистка слухала мовчки, уважно намагаючись вловити суть анекдоту… Але… Напевно, так і не вловила, бо після кількаразового повторення одного й того ж самого, нарешті, промовила своїм оксамитовим голосом і врівноваженим тоном:

— А що тут дивного, що вона не сміється?.. Я теж не розумію, що тут смішного…

Добре бути керівником методичного відділу, подумала я тоді… Очікуючи чергового вибуху сміху… Якого не сталося! Бо коли ти керівник, з тебе чомусь ніхто не сміється… Точніше, сміється… Але — позаочі! А коли поруч… То лише так… Поважно коментують:

— А… Ну, звичайно ж! Ви ж — філологи! Що вам до тої… гіпотенузи…

Я знаю, що гіпотенуза не може бути меншою за катет. Знаю! Але що тут смішного? Не розумію дотепер…