5. Гарні туфлі

Іду по вулиці, шкутильгаю...

Весняне взуття, вперше одягнуте після зимового, натерло нестерпно. Обличчя тримати не вдається, ходу — тим більше. Лейкопластир, наліплений зверху колготок ситуацію спас на півхвилини, а далі — змістився, скрутився у трубочку і в’ївся у рану ще дужче, ніж взуття, бо взуття просто гризе, а цей іще й ніби відсмоктує з рани клеєм своїм при кожномі кроці… Боже, як би ото дійти уже нарешті куди-небудь і перевзутися...

На то все телефонує подруга з Києва, починаємо розмовляти — хоч якось відволікає від концентрації на болючій темі і гризоті. Каже, що ось, була вона на презентації поетичної збірки двох авторів: неодруженого чоловіка і чарівної жінки Степана й Марічки.

Все пройшло гарно, вірші почитали, поаплодували, книжечки попідписували, публіка виходить повз авторів... Підходять жіночки спочатку до Степана, дякують, тиснуть йому руку, обіймають, кажуть:

— Ой... Які у вас чудові вірші! Яка поезія! Який талант!!! Ми у захваті! 

Він галантно вклоняється, удавано соромлячись... А вони йдуть далі біля Марічки не зупиняючись і мимохідь, одразу ж після висловлювань захвату Степанові гордовито промовляють Марічці:

— А у вас... гарні туфлі! 

Вони півтори години удвох — Степан і Марічка — проводили вечір творчості, розповідали про збірку та читали вірші, але... Жіночки у захваті від Степанової творчості... А в Марічки — гарні туфлі!

Я вислухала цю всю історію і, шкутильгаючи, промовисто (бо ж говорю з  Києвом, аби там було чутно!)  посеред вулиці кажу:

— А... Так то ж і в мене теж — «гарні туфлі»!

— Та ти шо?!!! — чую за спиною чийсь не зовсім тверезий баритон... — А чого ж ти тоді так негарно в них шкутильгаєш?

А я... Як завжди... Не про туфлі! А про те, що коли іноді прошу знайомих хлопців розміщувати на своїх сторінках мої тексти, то їх вихваляють мої подруги так, як ніколи й словом не промовляються на моїй сторінці... Ось воно чого, виявляється! Бо в мене «туфлі гарні»! Але ж нагризли...