2. Жінка знає

У період карантину працюємо в центрі зайнятості в режимі дистанційного спілкування з безробітними, тобто: відвідування особистого наразі немає, спілкуємося по телефону.

Загалом потік розмов протягом дня однотипний. Але попадаються ось такі перли… дзвоню:

— Доброго дня! Це Василь Іванович?

— Так, я... А й се — ко? — недовірливо відповідає після паузи глухий чоловічий голос.

— Вас вітає служба зайнятості!

— А ко сесе? — знову перепитує Василь Іванович.

— Оксана Коваленко з відділу...

На тому кінці поклали слухавку... А може, перервався зв’язок?

Телефоную знову. Не відповідають... І через годину — не відповідають.

Але я мушу телефонувати, оскільки це входить у мої службові обов’язки. Тож, дзвоню! О! Нарешті, підняли слухавку:

— Доброго дня, Василю Івановичу!

— Це знову Оксана? — питає мене одразу той самий чоловічий глухий голос.

— Так… — чесно відповідаю. А що робити, якщо я й справді Оксана?

— А чому це мені дзвонить якась Оксанка, коли мені має телефонувати Людмилка? Мені має телефонувати Людмилка! Де моя Людмилка? — суцільним безупинним мовленням вказує мені безробітний, хто тут головний у цьомі діалозі.

— Шановний, Василю Івановичу, але ж ви наразі перебуваєте на обліку у центрі зайнятості як безробітний! Тож вам телефонуватимуть не тільки Людмилки, але й — Оксанки, і Наталки, і Марічки... — чомусь я сказала «Марічки», хоча якраз, Марічок у нас немає...

— Наталки? — перепитав мене голос. — Які ще Наталки?! Я зараз жінці скажу... — Було чутно, що він кудись іде. — Ось, говоріть із моєю жінкою!

— Я вас слухаву! — повільно промовив у слухавці поважний низький жіночий голос.

Я не знала, що маю відповідати... На обліку перебуває Василь Іванович. Що я маю пояснювати його дружині?

— Доброго дня, але мені потрібен Василь Іванович!

— Він не буде з вами говорити. Говоріть ізо мнов. Що ви хочете, кажіть, я вас слухаву!

— Чи ви маєте вдома доступ до інтернету? — питаю...

— Ми ушидко маєме, що нам треба! А вам якоє до того є діло? — низький жіночий голос набував відтінку войовничості.

— Ви праві, шановна. Будьте здорові, до побачення!

Я поклала слухавку. Потрібно було телефонувати наступному безробітному. Та через декілька хвилин мені знову телефонує цей самий номер, який занесений у базу служби як номер Василя Івановича, але спілкуватися потрібно з його жінкою чомусь, бо я не Людмилка, не його Людмилка, як він каже...
Відповідаю:

— Так, алло, слухаю...

— Но, що ви хотіли мені казати? Говоріть! — цього разу звучить чоловічий голос... Тож я починаю розповідати, що потрібно через мережу інтернет зайти на сайт служби зайнятості, зареєструватись... Звичайно, якщо є можливість...

— А нащо мені? — питає. — Ви тото ушидко розповісьте моюй жоні!

— До чого тут ваша жона? У нас на обліку перебуваєте ви, а не жона...

— Як тото — до чого? Та що ви таке кажете? Жона моя! Із нив говоріть! І Наталкам кажіть, аби ми не звонили! Най жоні моюй звонять!

— Так! — кажу, аби не затягувати цю надокучливу недоречну розмову. — Я скажу! Дякую вам! До побачення! — І кладу слухавку.

Та через декілька хвилин знову мені телефонує Василь Іванович:

— Я вас слухаю... — кажу, — доброго дня ще раз!

— Но?.. — звучить, як запитання.

— Перепрошую, що — но? — Не зрозуміла я, про що йдеться.

— Тадь ци казалисьте Наташкам?

— Що? — Я не розуміла, про що він...

— Абих моюй жоні дзвонили!

— А... — Згадала я, — так, казала... — брешу у відповідь... Бо яким Наташкам? Це ж було, так би мовити, метафорично! Узагальнено і ситуативно...

— Но, тадь чому не дзвонять??? Жона сидить і чекать! Кажіть юм, ош аби ужек дзвонили!

Після паузи намагаюсь усвідомити, що тут говорити далі. Придумала:

— Шановний Василю Івановичу, кажіть жоні, най ужек нись не чекать. То пак они у якийсь другий день можуть подзвонити!

— У другий? А у котрий?

— Я не знаю... Коли їм треба буде, тоди і подзвонять...

— Пак а юй типер — що? Усе чекати?

— Ні... Най не чекає. Кажіть, най спокійно собі жиє і робить свої справи.

— Но, дубрі...

— До побаченні... — сказала я, вже слухаючи гудки покладеної слухавки....

Робочі моменти...