8

– Я боюся, – Емма відійшла від вікна і вмостилася на ліжку. – Якщо ми невдало впадемо, з’являться нові проблеми.

– А якщо ми не сплатимо за номер, нам просто шиї переламають, – скептично відповіла Діна. – Нам потрібно вибиратися звідси. Хіба що, придумати спосіб, як не позбутися кінцівок.

– Може, просто вийти? – Еммі дуже не подобався їхній план. – Наприклад, тихо проповземо повз охоронця. Або якось відволічемо його і вискочимо.

– Думаєш, це менш ризиковано? – скривилася Діна і смикнула простирадло. – Я пропоную спуститися по простирадлах. З'єднаємо їх купою вузлів і прив'яжемо до ліжка.

– Це також ризиковано.

– Я була якось у гуртожитку з моєю сестрою Діаною і про цей метод її однокурсники розповідали. Не бійся. У нас вийде! Не так багато треба подолати.

Емма подивилася на подругу з недовірою, але промовчала. Не звикла вона сперечатися. І ідей інших на думку не спадало. А сидіти та чекати, коли з них вимагатимуть гроші, теж було страшно.

Тому дівчата з'єднали два простирадла, прив'язали одне з них до ліжка і почали повільно спускатися.

– Я полізу першою! – повідомила Діна, розглядаючи результат їхньої роботи. – Я це вигадала, мені й перевіряти. А ти стеж уважно, щоб ніхто не підійшов.

Зблідла Емма кивнула і почала уважно дивитися на всі боки, що було не просто, адже сонце ще тільки збиралося з'явитися на горизонті, і було досить темно. Втім, це було лише на руку дівчатам.

Не втрачаючи жодної хвилини, Діна вилізла на підвіконня і, обхопивши простирадло руками міцніше, почала повільно спускатися, упираючись у стіну. Вона досі не могла повірити, що це відбувається наяву, і що вона використовує такий сумнівний метод втечі.

Проте, переставляючи одну ногу за іншою, вона дійшла до кінця простирадла і, повиснувши на ній лише на мить, зістрибнула вниз.

Відстань була невеликою. Завдяки чому їй удалося не втратити рівновагу.

– Твоя черга! – неголосно вона гукнула подругу. – Будь обережна спочатку, щоб не зісковзнути з підвіконня. Далі буде все гаразд.

– Все буде добре, коли ми покинемо це місце, – пробурчала Емма Аноденко і почала обережно повторювати рухи подруги. – Як гадаєш, мене витримає ця тканина? Все ж, ти легша і спритніша. А я можу десь зависнути та впасти.

– Повзи! – Діна смикнула за край простирадла. – Інакше я залишу тебе тут одну.

– Ти не посмієш!

– Посмію!

– Але це нечесно! Я допомагала тобі, а ти хочеш мене покинути.

– Я хочу тебе простимулювати. Ніколи зараз боятися та сумніватися.

– Це захисна реакція від негативних наслідків.

– Ні. Це просто боягузтво.

– Не говори так! Ти мене цим ображаєш!

Дівчата, мабуть, дуже захопилися суперечкою і не помітили, що сусіднє вікно відчинилося, і з нього виглядала незадоволена жінка в старій нічній сорочці.

– Ви чого галасуєте серед ночі? – вона замахала кулаками на подруг. – Покличте мені своїх батьків! Я хочу поговорити з ними щодо вашого виховання та поведінки! В такий час пристойні люди сплять і не лазять по стінах.

Діна злякано підвела голову, шукаючи поглядом несподіваного свідка їхньої втечі, і вигадуючи більш правдоподібне пояснення їхніх дій.

– Вибачте, що розбудили вас, – вона повільно говорила, підбираючи слова. – Ми не хотіли вас турбувати. Просто репетируємо шкільну виставу. Ми зараз закінчимо і підемо, щоб вам не заважати. Ви можете поветатись в ліжко і бути впевненою, що ми більше вас не потурбуємо.

– А я вас ще потурбую! - жінка кинула в Діну склянку, але дівчині вдалося відвернутися від неї. – Я зараз піду і все розповім керуючому. Нехай він з вами розуміється і пояснює, що репетирувати в такий ранній час – не найкраща ідея.

Вона зачинила вікно і вийшла.

А у Діни все всередині похололо. Такого повороту вона не чекала. Треба було якнайшвидше йти звідси. Але Емма не поспішала спускатися. Здавалося, її паралізувало від переляку, і вона висіла на простирадлі, не чуючи жодного звуку.

Багато знадобилося часу, щоб умовити подругу продовжити їхній план, що вони так невдало розпочали. Але на щастя Емма спустилася до того, як керуючий відвідав їхню кімнату, і дівчатка побігли щосили подалі від цього готелю.

Бігати Діна не любила, бо в неї одразу починало паморочитися в голові, і темніло в очах. Саме через це вона ненавиділа уроки фізкультури. Але зараз було ніколи думати про свої відчуття. Дівчина швидко пересувала ногами, заздривши подрузі, яка була попереду.

Так вони пробігли пристойну відстань, доки не побачили місця, де можна було сховатися і відпочіти.

– За нами немає хвоста? – задихаючись запитала Діна, і сіла на брудну підлогу.

– Начебто можна відпочити, – Емма виглянула на вулицю і потім влаштувалася біля подруги.

Деякий час дівчата мовчали, приходячи до тями, і оглядаючи їх тимчасовий притулок.

Це було напівпідвальне приміщення у величезній незнайомій будівлі. Тут не було нічого, окрім порожніх коробок та гір сміття. Не дивно, що двері виявилися незачиненими.

– Мені здається, що за нами ніхто і не гнався, – подала голос Емма, коли дихання відновилося. – Я кілька разів оберталася, але нікого не бачила. Ми, мабуть, дуже швидко бігли.

– Краще так, ніж навпаки, – Діна підібрала собі чистішу коробку і розклала її на підлозі, щоб можна було трохи полежати і відпочити. – Але все одно треба йти далі. Тут нема їжі. А твій телефон незабаром розрядиться. Нам треба знайти хоч когось, хто б нам усе пояснив і допоміг повернутись додому.

– Він уже розрядився, – подруга простягла неживий чорний прямокутник і постукала по екрану. – Я використала недовго ліхтарик, але мабуть це були останні відсотки.

– Ну, здорово, тепер і списку контактів немає, – Діна скривилася і лягла на своїй коробці. – Ти пам'ятаєш номери батьків? Раптом, коли ми знайдемо телефон, моя мати буде зайнята і не відповість. Останнім часом вона часто буває поза зоною досяжності.