4

Незабаром все завмерло. Фарби тунелю потьмяніли, і дим розсіявся. Діна, нарешті, змогла відірвати руку від кристала і озирнутися на всі боки. Емма послідкувала її прикладу. Після чого кристал розчинився у повітрі.

Нічого не розуміючи, Діна почала вивчати місце, де вони з'явилися. Хоча особливо вивчати було нічого. Дівчата опинилися у дворі, який був обгороджений високим парканом, з басейном та невеликою територією перед будинком, де розташовувалися мангал та стіл зі стільцями.

– Це що за жарти? – вигукнула Емма, нервово крокуючи вздовж паркану. – Як ми тут опинилися? І як нам повернутись додому? Це ти хотіла на кілька днів сховатись. А в мене були інші плани: спати у своєму ліжку.

– Не галасуй, – пирхнула Діна, розглядаючи небо. – Думаєш, це я влаштувала? Тоді може підкажеш, яким чином ми перемістилися на тисячі кілометрів кудись у бік заходу?

– Якого ще заходу? – Емма ошелешено витріщилася на подругу.

– Поняття не маю, – Діна вказала рукою в небо. – Це просто моє припущення. Зверни увагу, на вулиці ще світло. А у нас щойно була темрява жахлива.

– Справді, – дівчина помітно зблідла, а потім подивилася на руку подруги. – Що це так заблищало в тебе?

Діна простежила за її поглядом і здивовано подивилася на свою ліву руку, де красувався величезний золотий браслет із сімома кристалами. Середній був більшим за інших. Цієї прикраси точно раніше вона не бачила. Вона спробувала зняти його, але нічого не вийшло.

– Ого, і в мене такий самий! – Емма простягла руку, демонструючи свою прикрасу. – Як думаєш, чи вдасться його продати і сплатити дорогу додому?

– Не знаю, – Діна все ще намагалася зняти його. – Давай спочатку спробуємо вибратися звідси.

– Звичайно, – нервово закивала подруга.

Діна бачила, наскільки вона була налякана. І тільки тому намагалася не показувати свого страху, який вимагав тікати подалі від цього місця.

– Я думаю, нам треба вибратися з цього двору, – вона підійшла до паркану і почала вивчати його. – Там є стіл. Можна його поставити у кут. І подолати цю перешкоду.

– А може, нам варто почекати господаря? – припустила Емма. – Може, він знає, як ми потрапили сюди?

– А якщо не знає, звинуватить нас у тому, що ми пробралися на приватну територію, і оголосить нас злодійками, – скривилася Діна Тонова і почала тягнути стіл до паркану. – Мені здається, краще дізнатися про все зовні. Там людей більше. І там закон не забороняє бути.

Емма нічого не відповіла. Вона дивилася на подругу із сумнівом і крутила в руці розпатланий локон. Вона навіть не відразу зголосилася допомогти їй донести стіл. І лише тоді схаменулась, коли Діна закряхтіла від напруги.

Разом дівчатка швидко впоралися із завданням та вилізли з ногами на білий стіл.

– Ох, і засмутиться господар будинку, – зітхнула Емма, розглядаючи їхні сліди на білій поверхні. — Може, треба було щось підстелити? Чи зняти взуття?

– Давай подумаємо про це за межами двору, – Діна поглядом оцінювала територію і те, що вона бачила, її не тішило.

Вона не припускала, що за парканом з усіх боків виявляться схожі дворики. І що їм доведеться шукати інший спосіб, щоб залишити подвір'я. Або ризикувати ще сильніше, і лізти до сусідів, за будинком яких була дорога.

До такого життя її не готувало. Здавалося, ще трохи, і вона не зможе стримувати паніку, яка пульсувала в голові, як настирлива муха. І наказувала бігти стрімголов куди подалі.

– Гей, дівчата, подайте м'яч! – несподівано від думок її відвернув хлоп'ячий голос.

Діна здивовано підвела голову. І побачила того, хто до них звертався.

То був хлопчик, років десяти. Він стояв у спортивному костюмі і намагався заглянути через високу огорожу.

– А нам що за це буде? – на диво, першою запитала Емма.

– А що ви бажаєте? – хлопчик підійшов ближче і щиро посміхнувся. – У мене є жуйка. Будете?

– Це чудова ідея, але нас хвилює зараз дещо інше, – відповіла Діна, вишукуючи очима м'яч. – Чи бачиш, ми випадково забули ключі і двері зачинили. Ти можеш нас випустити через свій будинок, щоб ми за ключами пішли?

– А куди ви за ними підете? – здивувався хлопчик.

– Ось зараз взяли і все тобі розповіли, – пирхнула Діна. – Де треба, там вони й лежать. Ми тобі не скажемо.

– Гаразд, – невдоволено погодився хлопчик. – Давай м'яч!

Діна з Еммою кивнули і зістрибнули зі столу, сподіваючись знайти потрібну іграшку. Це був для них єдиний шанс, щоб без проблем залишити незнайоме подвір'я та почати шукати дорогу назад.

Ходити довго по двору в пошуках м’яча не довелося. Він застряг у кущах, що росли під вікнами будинку.

Емма швидко дістала його та повернулася назад на стіл.

– Ще трохи, і ти б вікно вибив, – сказала вона, простягаючи м'яч. – Уявляєш, що б тоді було?

– Було б дуже голосно, – пробубнив хлопчик. – І через те, що ви через паркан перелізете, теж буде багато криків. Тож, давайте, швидше.