2

– Еммо, не варто так перебільшувати, – блондинка схопила подругу за руку і потягла на себе, спрямовуючи світло ліхтарика в землю, щоб не засліпити очі яскравим світлом. – Я не роблю нічого кримінального. У суботу повернуся додому. Що може трапитись? Надворі листопад. Ще не так холодно, щоб змерзнути. До того ж, якщо регулярно постачатимеш мені какао, воно зігріватиме мене. І я не захворію. І твоя совість буде чистою.

– Ти так думаєш? – Емма зупинилася і подивилася на подругу, яку ледве вдавалося розглянути у світлі ліхтаря. – А ти не подумала, що я буду першою, кому зателефонують твої батьки, і питатимуть про тебе?

– Ну, розкажеш щось, – байдуже відповіла Діна.

Вона хотіла навести ще пару аргументів, чому її ідея не така страшна, як здавалося подрузі. Але їхню розмову перервали сторонні люди, які несподівано опинилися поряд.

– Дівчатка, вогник не знайдеться? – почувся ззаду неприємний чоловічий голос.

Діна різко обернулася на звук, злякавшись, що це може бути хтось із знайомих, і вдивилась у дві великі фігури. То були чоловіки. Але більше вона нічого розгледіти у темряві не змогла. А спрямовувати ліхтарик на людей було негарно. Тому залишалося тільки сподіватися, що це не якісь сусіди, які її впізнали та все розкажуть батькам.

– Не палимо! – подала голос Емма.

– А як же ви тоді розслаблюєтеся? – запитав один із чоловіків, і вони разом підійшли до дівчат. – Може підемо до мене на квартиру? Ми допоможемо вам розслабитись.

– А ми й не напружуємося для цього, дядечко, – Діна насторожено розглядала незнайомців.

Подібні суб'єкти їй не подобалися. Великі, хамовиті і не дуже інтелектуальні особистості рідко показували себе з гарного боку. Тому хотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.

– А я бачу, що вже напружилися, – засміявся інший, голос якого був надто прокурений. – Давайте, не соромтеся. Ви якраз у нашому смаку.

– А ви ні! – не витримала Діна і посвітила чоловікам у вічі, заразом розглядаючи їхні обличчя.

І хоч ці гаражі були тільки для мешканців їхнього двору, цих двох чоловіків Діна бачила вперше. Можливо, вони випадково забрели сюди. Або, хотіли зламати пару замків, щоб заволодіти чужим майном. У будь-якому разі, сподіватися, що ці двоє можуть виявитися порядними, Діна не поспішала. Вона схопила подругу за руку, різко потягла на себе та побігла подалі від цього місця. Сподіваючись, що у них є кілька секунд у запасі, поки очі чоловіків не звикнуть до темряви.

Дівчата побігли до виходу, відключивши ліхтарик, щоб їх гірше можна було розглянути у темряві. Через це швидко рухатися не виходило.

Діна намагалася бігти знайомим маршрутом, де хоч трохи знала розташування ям і старих плит, що стирчали з землі. Озиратися назад, щоб оцінити, наскільки далеко ці двоє, часу не було. Більш того, в голові вона перебирала всі можливі варіанти, де можна сховатися від їхніх переслідувачів. І продумати подальші плани. Адже повертатись туди, де вона планувала провести пару діб, бажання не було.

– Пам'ятаєш наш старий будинок з людожером, яким нас батьки лякали? – дуже тихо і, борючись з диханням, нагадала Емма. – Там невеликий прохід у паркані на його територію, ще й самшитом прихований. Може, туди побіжимо?

– До нього ще ціле подвір'я, – відповіла Діна з сумнівом і швидко обернулася назад. – А до них набагато менша відстань.

– Тоді, давай до мене в під'їзд, – Емма дістала ключі та побігла до свого будинку, який був поруч.