Сюрприз

мм

 Розділ 23  

                                                            Сюрприз

В суботу вона вже розмовляла з дідом.

– Дідусю, сьогодні я тебе познайомлю з хлопцем з мого дитбудинку. Я колись вам всім про нього розповідала. 

– Я ж говорив.. - Степан своєї думки не продовжив.

Орися з дівчиною почали готуватися до зустрічі гостя: приготували різні страви, напекли смаколиків. 

– Здається мені, що сьогодні буде незвичайний вечір, - промовив Семен. 

– Що ти маєш на увазі? 

– Та передчуття якесь дивне. А коли він прийде?

– Чомусь сказав: “Після заходу сонця”, - засміялася Зоряна.

– Він що, вурдалака? - запитала старшенька племінниця, що бігала біля дівчат і намагалася допомагати. 

Вона, як всі у сім'ї, цікавилася всякою нечистю. “Обізнаний - отже, озброєний”, - такий девіз їхньої родини.

– Що ти таке вигадала, - розсердилася тітка. 

– А чи не свататися він задумав? - усміхнувся Семен і подивився на діда.

– Може бути, - погодився старий. 

– А чому після заходу сонця? - поцікавилася мала.

– Щоб люди не наврочили, та не бачили, як наша Зоряна гарбуза піднесе.

– Дідусю, чому ж зразу гарбуза, - знітилася та. - Він би сказав за сватання.

–  Сказав, не сказав, а ти все ж приготуй, що годиться, - повчав Семен.

                                                           *****

Все село було б здивоване, якби після заходу сонця  хоч хтось вийшов на  вулицю.  Тоді б побачили, що по селу йшла дивна процесія: два літніх чоловіки з короваєм і молодий хлопець з величезним букетом білих і червоних троянд. Насправді там було два букети: для нареченої та її матері. І пішли вони на край села. Були це не звичайні люди, а старости та наречений. 

Це Сашко йшов сватати Зоряну. 

Звичайно, про це вони не домовлялися, він повинен був сьогодні тільки познайомитися з її рідними, але чого зволікати. Хлопець вірив, що та не відмовить, та все ж трохи хвилювався.

Допомогти йому погодилися новий сусід, та вчитель літератури, якому по статусу треба було багато знати і говорити. Вони вирішили, що хлопець не просто познайомиться з майбутньою ріднею, а й зашле старостів. Чоловіки добре знали Орисю, яка працювала зараз у їхній школі, і Степана. Знали, що звичаї і обряди ті шанують.

Хоч Сашко й був сором'язливим, та сватів підібрав балагурів і жартівників.

Як і годиться, майже, пів села вони пройшли мовчки.

Підійшли до Семенової господи.

Перед дверима тричі стукнули по три рази.

– Коли добрі люди та з добрим словом, то просим до господи, - обізвався Степан, подивившись на домочадців.

Старости зайшли до хати, але зупинилися біля порога.

– Оце вулицею йшли, і зірочку на небі знайшли, - почав старший сват.

– Поки між собою гомоніли, Зірочку загубили, - продовжив інший.

– У людей запитали, Ті на вашу хату вказали. 

– Признавайтеся, чи є у вас Зірочка-дівиця, Нашому князю, щоб одружиця? 

– Єєє, - відповів дідусь.

– Чи віддасте, чи нехай підросте? - змагалися свати у красномовстві.

Вони стояли на порозі, не проходячи далі, чекаючи відповіді. 

– Чому ж не віддати, якщо є кому взяти, - підтримував розмову Степан. - А чи розумний ваш князь? 

– Та такий розумний, що всі зірки на небі порахує, всі країни знає, всіх князів-королів по іменах величає. 

– А ще що вміє? - випитував дідусь.

– Дітлахам історії розповідати, хати будувати, любить на печі спати, - хвалили молодого.

– Ну на печі і ми б поспали, так їх давно порозбирали. Як, Зірочко, підеш за князя? То пов'язуй рушниками. А ні, то частуй гарбузами.

Зоряна, як личить дівчині під час сватання, колупала стіну, бо печі не було. Але та не колупалася, бо оштукатурена. Вона раділа і злилася, що хлопець і словом не обмовився. 

Рушники давно вже чекали такої нагоди. Правда, були не вишиті, а куплені. Хто ж їх зараз вишиває? 

 Зоряна, одягнена у вишиту сукню, була схожа на справжню наречену з минулого століття. Вона пов'язала сватів рушниками, хлопцеві піднесла хустку. Розрізала принесений коровай, подала дідусеві, що виконував роль батька, та Орисі, що була замість матері. Потім почастували й інших. 

– Що ж, гості дорогі, сідайте до столу, - запросив дідусь. 

– Це наш князь, прийшов знайомитись до вас. Ми його перехопили і князем зробили.

– Він у нас не страшко, а зовуть його Сашко, - не замовкали сватальники.

– Сказав, що до Зоряни буде йти, ми й умовили, що треба свати.

– Чого ж він мовчить, чи не вміє говорить, і його ще треба вчить? - не здавався й Степан.

– Говори, Сашко, дозволяємо, хоч і не батьки, благословляємо, - говорив староста.

– Будьте щасливі, багаті, вас завжди чекають у нашій хаті, - підтримав підсватач.

– За дозвіл вдячний, 

хай коровай буде смачний. 

Зірочку люблю я, 

хочу, щоб у нас була сім'я.

 Прошу у Вас її руки і серця,

 витимемо своє кубельце. 

Завжди в нас буде варене й печене,

 а зараз Зоряна - моя наречена, - нарешті обізвався молодий.

– Згоду на подружнє життя даю, та ти питай онуцю мою, - відповів старий, посміхаючись.

Сашко став перед дівчиною на коліно: 

– Я тебе кохаю, Зірочко моя, 

хочу, щоб була в нас дружная сім'я.

Хлопець простягнув руку. Мов від помаху чарівної палички на долоні з'явився перстень.

– Будь моєю дружиною, моєю коханою половиною.

– Якщо вірним будеш, люблячим, терплячим

і над ліжечком сидітимеш дитячим, 

тоді буду твоєю дружиною, 

коханою, єдиною, - вийшла з честю із словесного поєдинку молода.

– Молодець, Зорянко, - раділи всі присутні.

– Дай же свою ручку - одягну обручку.

Всі засміялися, дівчина подала руку, а Сашко надягнув каблучку і поцілував наречену.