Сашко

Розділ 22

Зоряна часто їздила у своє село, Семен і Орися приїздили до неї. Вона показувала свій музей, як піднімається з руїн Прибережне. Тепер і тут все буде гаразд. 

Чаклунівка була біля моря, тому про руйнування там не було і мови. Дівчина йшла вулицями рідного села. Наче магнітом тянуло сюди. Тут пройшли найкращі роки. Одного разу навіть у школу зайшла, у ній ще працювали деякі її вчителі, запрошували до себе: історик якраз ішов на пенсію.

– Приходь Зірочко, я тобі все передам і з легким серцем піду, знаючи, що все залишаю у надійних руках, і кабінет, і експонати.

Тут теж був невеличкий шкільний музей. “Тільки про відьом нічого немає”, - подумки посміхалася дівчина.
Підійшла до місця, де колись була відьмина хата. “Бабусина”, - казав Семен. Він з дітьми посадив тут деревця.

– Зоряна приїхала, - підбігла до неї старша племінниця, а за нею й інші.

Тітка віддала гостинці, і діти побігли сповіщати домашніх про гостю.

Ввечері, як завжди, коли вона приїздила додому, були посиденьки.

Дівчина розповіла новини, вони поділилися своїми. Розповіли, які дерева посадили у Ївги, згадали, як згоріла мазанка. Помовчали.

– Онуцю, коли ти вже познайомиш нас зі своїм нареченим? – перервав мовчанку дід Степан.

– Нема з ким знайомити, дідусю. Ніхто до душі не припав, - сумно посміхнулася Зоряна.

– Не може такого бути. Відчуваю, що є, - не погоджувався дідусь.

– Десь, напевне є, але не зі мною, - відказала дівчина.

– Зоряно, а хочеш, я тобі погадаю? – озвалася Орися. - Давно, правда, карти не розкладала, - треба згадати.

– Ми з дівчатами на різдво гадали на тарілочки, - поділилася дівчина. - Першого разу так гадали в інституті, до того, як одержали направлення. Брали три тарілочки. Під одну клали гроші, під другу – носовичок, під третю обручку.

– Ти не розповідала, - зацікавився Семен, - і що ж вийшло?

– Спочатку витягла обручку, потім гроші і гроші, - продовжила сестра.

– І як ви це пояснювали?  - спитав Степан.

– Ми загадали, якщо гроші, то добра зарплата, якщо хусточка, то сльози, ну а обручка – заміжжя, - згадувала Зоряна.

– Щось пішло не так? - не терпілося брату, - обручку ж витягла. Мабуть, гадання несправжнє.

– З хлопцем познайомилася, але, як бачите, нічого серйозного. Роботу одержала відразу, зарплати вистачає, - охоче пояснювала дівчина. - Потім гадали вже в селі.

– І?? - всім було цікаво.

– Я витягла гроші, обручку і обручку. Але знову – сама. Правда, пропозиція одружитися була..

– Та ти відмовила, - здогадалася Орися.

–  Ну не подобається він мені, - тяжко зітхнула Зоряна.

– А у цьому році що? – не змовчав і дідусь.

– Тільки не смійтеся, - поросила дівчина, а сама ледве стримувалася, щоб не розсміятися.

– Говори вже, - не терпілося брату.

Зоряна витримала паузу і все-таки засміялася:

– Три рази витягла обручку.

– Ну, значить у цьому році точно вийдеш заміж, - мовив дідусь, і видно було, що він задоволений.

– Ще цікавий випадок трапився, коли я їздила з подругою до її батьків, - почала дівчина і замовкла, ніби роздумуючи: казати чи ні.

– Ти нічого не говорила, - здивовано промовила Орися, а інші підтримали її своїм промовистим виглядом.

– Ми йшли по вулиці, дійшли до роздоріжжя, розмовляли, сміялися. Не помітили звідки з'явився молодий чоловік. Не пам’ятаю, чи привітався, але підійшов до мене (було враження, що десь навмисне чекав, коли з’явлюся) і сказав: «У цьому році, восени, ти вийдеш заміж. У Чаклунівку». Ми з подругою переглянулися, посміялися, а він зник так же несподівано, як і з'явився. Це був реальний чоловік, не привид. Просто ми зразу забули про нього, а як згадали, - він зник. Подруга його не знає, він у селі недавно.

– Ще одне підтвердження того, що треба готуватися до весілля, - виніс вирок дідусь.

– Тепер точно треба кидати карти, це мої гадальні, кілька років лежали без роботи, - не втрималася невістка і принесла знаряддя для передбачення майбутнього. - Думаю, що не забула. Говорила завжди бабуся: “Брешуть карти - брешу я”.

Орися розклала їх за всіма правилами. Всі сиділи тихо, чути було як мухи літають. Цікаво ж, чи підтвердять вони те, що вже було відомо з інших джерел.

– Скоро тобі буде дорога, - почала Орися.

– Так я ж завтра їду на роботу. Не хочеться говорити: додому, - не змовчала Зоряна.

– А ти й не говори, бо це не на завтра, а на недалеке майбутнє. І дорога тобі якраз додому. І приїдеш не сама, а з чорнявим парубком, який між іншим тебе кохає, - продовжила гадалка.

– Це ж з яким? З тим, що вже руку й серце пропонував? - засміявся Семен.

– Та ні, - зніяковіла дівчина, - він білявий.

– Не перебивайте, - розглядаючи карти, тихо промовила Орися, - всі інші відійшли на другий план. Цього ти добре знаєш, навіть думаєш про нього частенько.

– А ну признавайся, - аж підскочив жартома брат, - кого приховуєш?

– Та немає нікого. Всі відійшли на задній план - посміхнулася Зоряна.

– Є, - продовжувала вивчати розклад невістка, - тільки давно не бачилися, а тепер – зустріч зовсім скоро.

– Орисю, там не написано, може, він інститутський знайомий? – пожартувала дівчина. – А, може, й ім'я є?

– Не написано. Бачу тільки, що ви зустрінетеся, ти переїдеш у Чаклунівку, а тут одружитеся. Семене, треба кімнату молодим підготувати, - на повному серйозі звернулася до чоловіка Орися, - вони житимуть у нас.

– Та хай живуть, місця вистачить, - не заперечував брат. – Всім веселіше буде.

– Отже, онуцю, ми тебе чекаємо. Я ще й твоїх діток побавлю. Діждався таки, - зрадів Семен.

– Дідусю, ще ж нареченого немає, - заперечила дівчина.

– Уже є, тільки почекати трохи треба. Я навіть знаю який, - похвалився дідусь.

– Тоді скажи, який він, - попросила онучка.