Остання зустріч

РОЗДІЛ  21

Остання зустріч                                                                                                                 

Зоряна часто згадувала свої подорожі у минуле, розмови з Хеллі та її рідними. Познайомившись з Ніколасом вона зрозуміла, що більше нічого не дізнається. Як завжди почитала перед сном…

 І раптом побачила свій гуртожиток.

…Центр. Все  розгромлено.  А-а. Це повоєнний час.

– Пробачте, чому нікого немає? – звернувся до неї літній чоловік.

– Мабуть, на роботі, - все ще не могла отямитися дівчина. - Говорите з акцентом, хто Ви? - поцікавилася у незнайомця.

– Я – Ніколас. А ви хто? - почула у відповідь.

– А це я, - пробачте, знову з майбутнього. Ми вже зустрічалися. У Вас на хуторі, - нагадала Зоряна.

– Пам’ятаю. Сумно, розумію, що війна..  живуть по-новому. Будівлі зберегли, хоч трохи переробили. Але навіщо було руйнувати пам’ятники?  Ви ж бачили їх? - говорив син колишніх господарів з сумом.

– Так. Хелен мені все показала тоді….А де Ви були весь цей час? - запитала дівчина.

– Я живу в Німеччині. Прийшлось виїхати. Разом із сім'єю, - повідомив Ніколас, змахнувши сльозу. 

– А що відомо про Генріха? - продовжувала розпитувати як про давніх добрих знайомих.

– Його забрали і більше нічого не знаємо. Чи живий, чи ні. Дружина залишилася у Криму. Знаєте ж, що Хелен померла. Більше дітей у них не було. 

– А у Вас є діти? - запитала те, що  хотіла знати вже давно.

– Так, син. Приїхав, щоб показати йому свою Батьківщину, могили предків. А показувати нічого. Мама з родини, де старших синів називають Генріхами, тому і у мене старший син Генріх. Ще є дочка Марія, син Петер. Є онуки. Одна з них  – Хелен.

– Як я вже зрозуміла, ви молодший син Петра і Марії? Якби були старшим, то звалися б Генріхом? - висловила свій здогад.

– Ви все правильно розумієте. Як же тут було красиво!...Багато наших, коли виїжджали, закопували знаряддя, мали надію повернутися. Є ж таке повіря: щоб повернутися до моря, треба кинути в нього монетку. А дружина Генріха заховала перстень, щоб він зберіг наш хутір, щоб було куди повернутися.

– Це той, що цар подарував, з молитвою?

– Ви й про нього знаєте?

– Навіть бачила. Марія Генріхівна показувала.

– Вона передала його Маріанні, а та заховала в тайнику, у підвалі. Зліва від дверей, внизу є цеглини з буквами. Два рази треба натиснути на букву «Я» і тричі на букву «Н». Заберіть його. Він довго оберігав хутір, - попросив Ніколас. 

– Будівлю розваляли кілька років тому. А от підвал зберігся. А як я вам віддам? - готова була допомогти йому Зоряна.

– Залиште собі напам'ять про нас, - промовив колишній поміщик. 

– Дякую. Ви до нас надовго?

– Та ні. Звик уже до нового місця. Тут мене нічого не тримає.

– Прощавайте, більше ми не зустрінемося.

– Щасти Вам.

– І Вам всього найкращого.

Зоряна прокинулася і не зрозуміла, чи це був сон, чи видіння. Вона лежала у своїй кімнаті, на своєму ліжку. 

“Значить, сон. Пообіцяла знайти перстень, а як? Там же тільки підвал залишився, яма”.

Одяглася, підійшла до колишнього панського будинку. “Важко знайти вхід, треба підказку. А де вона? Звісно, у Ївжиній хатині”, - роздумувала дівчина і вирішила у найближчі вихідні поїхати у рідне село.

Остання допомога. Прощай дзеркало

– Ви давно були у Ївжиній мазанці?

– Давно. А що ти хотіла?

– Уві сні зустрічалася з Ніколасом. Жив він у Німеччині. Після війни приїздив у село. Дуже був засмучений, що все зруйнували, особливо, кладовище. Він заповідав мені перстень, - почала розповідати Зоряна.

– Який перстень? - здивувалися рідні.

– Цар приїздив до їхнього предка, чимось нагородив за особливі заслуги, а його дружині подарував перстень. Та передала невістці, Маріїній матері. Мати - дочці, Марія Генріхівна передала невістці - Маріанні.      

– І?

– Він розповів, де його знайти, але будинок зруйнували, хочу подивитися у Ївжене дзеркало.

– Це у нас Семен з дзеркалом дружить. Він і тебе по ньому знайшов.

– Братику, допоможеш? - попрохала Зоряна.

– Де ж тебе діти?.

                                                               ***

Вони вдвох пішли у халупу, а до них причепилася й Орися. Степан сказав потрібне заклинання, і всі побачили у дзеркалі хутір.

– Я була там з Хеленою, онучкою поміщиків, я вам розповідала.

І, справді, у дзеркалі з'явилися красиві алеї, альтанки, повиті трояндами, кілька могил, пам'ятник на могилі Хелени. Потім дзеркало показало жінку.

– Очевидно, це господиня, - припустила Орися.

– Ні, Марія Генріхівна на той час уже померла, ми бачили могили в альтанці. Це дружина Генріха, Маріанна. Перстень був у неї, зараз вона його ховає, в надії, що колись повернеться. Генріха уже арештували і заслали, вона ж збирається покинути країну. 

Спостерігачі побачили, як вона спустилася у підвал. 

Це була справжня фортеця. Стіни викладені червоною цеглою, на багатьох цеглинах букви з прізвища поміщиків, адже зроблена вона на власній цегельні. Тут стоять бочки з виноградним вином, є полиці з домашніми заготовками, різні овочі. Це повноцінне житлове приміщення. Жінка походила по ньому, ніби прощалася з цим надбанням, потім натисла два рази на цеглину зліва від дверей. На ній красувалася буква Я. Тричі натисла на цеглину з буквою Н, що була поруч. Відчинився невеликий тайничок, схожий на сейф. Вона забрала звідти якісь документи, зняла з пальця перстень і поклала його у сховок зі словами : ”Бережи наше майно і хутір”. Витерла непрохану сльозу і вийшла.

Дзеркало покрилося туманом, видіння зникло.

– Тільки підвал і залишився, - промовила Зоряна, - і той скоро розберуть по цеглинці. Тепер я знаю, де шукати.

– Ти приїздила, щоб дізнатися, де перстень?