Розповідь Хелени. Анфіса. Подорож на хутір.

ГЛАВА 16

                                 Розповідь Хелени.  Анфіса. Подорож на хутір.

Репутація у Анфіси і бібліотеки, м’яко кажучи, не дуже. І, якщо Зоряна піде туди, можуть неправильно зрозуміти. Та все ж вона вирішила випробувати щастя. А раптом там збереглося і зберігається щось цікаве. 

“Після того, як поміщик покинув село, тут утворилася комуна. Бабусі говорили, що була ціла книга про її створення, про перших комунарів. А якщо вона лежить десь на полиці, припадає пилом, а це ж - історія. Можна розповідати дітям про їх бабусь і дідусів, про те, що було колись тут, де вони живуть, ходять, гуляють. Це ж дуже цікаво!” - роздумувала Зоряна, вчитель-історик, майбутній хранитель таємниць цього села.

Благо вікна читальні за десять метрів від її, і, коли там загорілося світло, пішла шукати потрібний матеріал.

Дівчина любила бібліотеку. Тихо, спокійно, поринаєш у світ книжок. Був час, коли хотіла стати бібліотекарем, але там, виявляється, більше фікцією треба займатися. Ні. Не її.

– Анфісо, ти тут? - увійшовши, покликала Зоряна. 

– Тут, - почувся голос між стелажами.

  Мабуть, Анфіса перебирала книги.

Щось не дуже затишно у цьому храмі. Книги не на місці. Якийсь безлад.

– А чому в тебе обігрівач лежить на підлозі? - здивувалася дівчина.

– Хлопці  вчора приходили, картоплю жарили, - похвалилася бібліотекарка.

– Ти не нудьгуєш. У тебе є щось про історію нашого села? - поцікавилася Зоряна.

– Ось альбом.

Вона подала товстий пошарпаний альбом у червоній оксамитовій палітурці.

У ньому могло бути багато цікавого, та історика чекало розчарування – замість фото, в основному, порожні місця.

– Анфііісооо! Де фотографії? – мало не заплакала дівчина.

– Хлопці позабирали, - спокійно відповіла та.

– Тут же була історія, якщо не хутора, то села…

  Зоряна була у розпачі. Залишилося кілька цінних фото: як сільські актори готуються до вистави - 1940 рік, фото членів колгоспу - 1939, контора, про яку говорили нещодавно бабусі. І ще кілька нічого не значущих фотографій. Про книгу, на яку так надіялася Зоряна, Анфіса навіть не чула.

 Сподівання Зоряни не виправдалися. Вона нічого не знайшла.  

Раптом лампочка заблимала і потускніла. 

– Анфісо, що сталося зі світлом?

Але та стояла, завмерши, з широко відкритими очима і дивилася на відчинені двері.

Зоряна теж поглянула туди. 

 По коридору пливла прозора постать дівчини років дев’ятнадцяти, у білій сукні, з вінком на голові. Не бігла, не йшла, саме пливла… Вона була красивою, але більше схожою на привид. 

Мара повільно наближалася, а Анфіса ні на що не реагувала.

– Привіт, я - Хелена, дочка Генріха. Ти хотіла про щось дізнатися? - заговорив привид.

– Хотіла. А що з Анфісою? - не розгубилася Зоряна.

– Нічого, хай відпочине. Вона минулим не цікавиться. А ти знаєш її історію? - продовжила розмову Хелена.

– Ні. Я ж тут недавно, - відповіла дівчина.

– У них рід проклятий. Через кожні чотири роки хтось помирає, - повідала Хелена. Вона привид, тому багато чого знала. 

– Анфіса поводить себе несерйозно. Ще й двадцяти немає, а вона хлопців міняє, як рукавички, - сказала Зоряна.

– Так у них по роду йде. Баба, що її виховує, забрала чоловіка з сім’ї. Залишився хлопчик. Потім мати наклала на себе руки, хлопчик сиротою залишився. Батько забрав у нову сім’ю, та з мачухою стосунки не склалися і батькові він був не  потрібний. Здали в дитячий будинок.

У новій сім’ї народилася дівчинка, Марта, - продовжив привид.

– Мати Анфіси? - уточнила дівчина

– Мати. Виросла вона, вийшла заміж, а чужих чоловіків любила зваблювати. Та хоч би просто хлопців. Так ні. Все одружених  вибирала. Її свекруха і теща одного з коханців не витримали і звернулися до бабки. Та їм воду заговорила. Підстерегли вони молодицю та й вилили ту воду під ноги. Говорили, що було на смерть пороблено. І почало щось чудне коїтися. 

– А як чоловік реагував на її походеньки? - не могла повірити зацікавлена слухачка.

– Як-як? Олексій дуже переживав, пив. Раз вночі їхав з роботи, а назустріч жінка в білому. Мара. Не об’їхати, не звернути. Марена страшна, вона  -  Богиня Наві, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. Він зупинився. Та  “підпливла” до нього та й говорить: «Ти –  мій. Твоя мати на смерть робила, то й підеш першим. У сім’ї вас четверо, тож помиратимете кожні чотири роки. Тобі залишилося  недовго». І так зустрічала кожного вечора. 

 А в той вечір односельці  бачили, як він їхав з роботи. Попереду нізвідки з’явився туман. З нього вийшла жінка- привид, почала руками у повітрі крутити, а мотоцикл Олексіїв піднявся над асфальтом і почав її рухи повторювати, а потім упав на дорогу.  … Помер зразу. Він лежить, а душа його піднімається, озирається. Потім Мара взяла його за руку, і вони розчинилися в тумані.

  Все так швидко відбулося. Коли під’їхали до місця аварії, то ні туману, ні привида.

– А дружина? - Зоряна слухала, відкривши рот. 

 Вона продовжувала гуляти, десь вірменина знайшла. Віхрилася, потім повернулася додому хвора. Через деякий час померла. Анфісі було одинадцять років, її брату Юрію, – п'ятнадцять. 

– І померла через чотири роки після чоловіка? - спитала дівчина.

– Так, - відповіла Хеллі. - Через чотири роки. І до неї приходила Богиня Наві: «Нагулялася? Люди через тебе на гріх пішли. Я повинна невинних забирати.. Збирайся. Твоя черга».

 Діти росли з бабою.

 У дев'ятнадцять років Юрій з хлопцями їхав на машині із сусіднього села. Дощ. Гроза. Вони у кузові. Раптом з’явилася кульова блискавка  (це не часте явище у наших краях) і пройшла під машиною. ЇЇ струсонуло, хлопця викинуло. Обличчям у калюжу.  Ніхто й подумати не міг, що таке може статися. Здалося тільки комусь з них, що блискавка перетворилася на жінку в білому, яка нахилилася над Юрієм і сказала: «Твоя черга. Я за тобою».