На роботу у село. Розповідь про хутір. Чорна вдова

  РОЗДІЛ 15              

                                            Інститут закінчено. На роботу у село

І ось інститут закінчено, вона приїхала у село за направленням.

 Зразу  хотіла працювати у рідному селі, але, звичайно ж, місця не було.  Дівчата-однокурсниці брали направлення, відкріплення. А їй просто везло.

  З їхнього району вона була одна на курсі, і тому просто попросила: «Дівчата, вам же все рівно, вибирайте сусідній район». Їй  пішли назустріч. І, коли  уже почали «роздавати» робочі місця, комісія спитала, куди вона хоче, дівчина сказала. 

– Направлення є?

– Ні.

– Дивно, а місце є.

Після першого звернення в РВНО їй сказали, в якій школі працюватиме. В паралельній групі була дівчина з того села. Вона й нареченого для Зоряни підшукала, охарактеризувала. Та, коли вже приїхала з документами про закінчення, сказали, що там робота тимчасова: вчителька іде у декретну відпустку. А у іншій школі вчителька пішла на пенсію. Так і потрапила в це село. І знову поталанило. Воно знаходилося, майже, по-сусідству з Чаклунівкою.

(До речі, уже на новому місці дізналася, що намічений для неї наречений загинув). Значить, не її суджений.

Чомусь мріяла жити біля річки, щоб недалеко був ліс і гори. З натяжкою, але мрія збулася. Річка є, правда, влітку пересихає. А колись була глибока, повноводна, там водились карасі, окуні, лини, навіть щуки. Говорили, що колись вбрід переходив караван верблюдів, і один з них потонув разом з поклажею. Тепер навіть повірити важко, що вона була такою.

Ліс є, тільки кілометрів за п’ять. В основному там ростуть сосни, дуби, але є і клен, обліпиха, тополя, акація, груша. А живуть там фазани, білки, косулі, дикі кабани, зайці, лисиці, останнім часом з'явилися вовки.

І гора, ніби є. Там  знаходиться сусіднє село. Говорять, що колись тут було море. І тому місцевість така нерівна.

Зоряні пощастило: школа відома не тільки у районі, а й в області. Вона була відносно нова, побудована на колишньому пустирі. Але зараз потопала в зелені. Всі дерева і квіти садили учні, поливали, доглядали за зеленими друзями і були горді, що все зроблено їхніми руками. Старшокласники посадили парк, в якому росли туї, ялівець, липи, горіхи, берізки, бузок. Біля школи кілька алей, в основному тополині. Під вікнами ростуть тюльпани, троянди, іриси, м'ята - за ними доглядає малеча: і поллє, і підпушить, і травичку прополе. За школою розмістився сад, в якому смачні груші, червонобокий абрикос, рання черешня, запашна слива. Теж з'явився тут завдяки небайдужим учням. Звичайно ж, керують їхньою роботою вчителі. 

 Напроти rанку – фонтанчик, щоб можна було попити води, поряд колонка. Доріжка від порогу до фонтанчика частково вимощена плитами, частково асфальтована. Ділянка під вікнами кабінета хімії засаджена лілеями, на порозі школи росли тюльпани, дикий виноград.  

На новому місці її прийняли радушно. Дали однокімнатну квартиру у гуртожитку, який збудували комунари ще у 20-х роках. У народі його називали бараком. Кілька одноповерхових споруд-коридорів, кожен мав десять квартир, як промені, сходилися в “одну точку”, у сільський клуб. З кожного коридора, не виходячи, можна було потрапити  прямо туди. Будівля історична, давня, але колись будували на совість, тому вона була міцна і доглянута. 

Зоряна любила слухати дідусеві розповіді, тому легко було спілкуватися з бабусями, які жили у бараці. Хоча які вони бабусі? Їм, мабуть, трохи більше п’ятдесяти.

Вони з повагою говорили: вчителька. А, коли через деякий час ці жінки почали називати її по імені, дівчина була на десятому небі: тепер вона для них своя!!.

 Бабусь у гуртожитку вистачало. Дівчина зразу ж знайшла з ними спільну мову. 

Зараз вони сиділи на лавці під гуртожитком і перемовлялися.

– Добрий вечір! - звернулася вона до сусідок.

– І тобі того ж.

– Доброго здоров'я, - відповідали  жіночки.

– Відпочиваєте? 

– Робота зроблена, можна і посидіти. Як там наші діти? Бешкетують? - поцікавилися бабусі.

– Та ні, на диво, старанні. Багато знають про події, які були тут під час війни, - похвалила вчителька, - зараз збираємо матеріал про тих, хто визволяв село. Адже, наша братська могила найбільша у районі, а відомостей обмаль.

– Коли живі були очевидці, багато розповідали нам, а ми - онукам, - поділилася жіночка на ім'я Уляна.

– Це добре, але ми зрозуміли, що зовсім не маємо відомостей про минуле села: коли і ким засноване, про сім'ю поміщиків. Я ж викладаю історію, тому це питання дуже цікавить, бачу і дітей теж.

– Самі нічого не знаємо. Було два хутори: тут і трохи далі, в кінці другої вулиці, - почала бабуся Пелагея.

– Одні говорять, що це хутори двох братів, інші - батька і сина. Та будівля, де зараз люди живуть, колись була одноповерхова, там і жив поміщик, - додала її подруга.

– Та ні, Клаво, неправда. Він тут не жив, а був наїздами. А жив там наглядач, який управляв їхнім господарством, - уточнила Марія.

– А на другому хуторі залишилося кілька будівель. Колись там і дит’яслі були, і школа, і їдальня, - продовжила Клавдія. - На хуторі були прекрасні алеї каштанові, зараз тільки стара груша залишилася. Як це її не спиляли? - дивувалася.

– А тут що було? - зраділа Зоряна, що потроху прояснюється, що ж було на цих землях, де зараз розмістилося село.

– Тут були альтанки, алеї, але не каштанові, - підключилася до розмови жіночка, яка весь цей час уважно слухала. Тут недалеко робили цеглу. Там далі ще збереглися будівлі, у яких жили робітники. Поміщик вирощував зерно, тварин.

– Були якісь поховання. Хтось навіть бачив пам’ятник–погруддя дочки поміщика, - додала Пелагея.

– А кажете,що нічого не знаєте, - підбадьорила їх дівчина. - скільки цікавого мені розповіли. Дуже вам вдячна.

“Дещо є, а про сім'ю поміщика, може запитати у самих господарів хутора?”