Сестричка вдома 

РОЗДІЛ 13

        Сестричка вдома   

 Вони з Семеном вже й розписалися, щоб Зоряна прийшла у справжню сім'ю, а не до двох чоловіків. Весілля не робили. Кажуть: щастя любить тишу. Та й часу не було. Зоряну забирати треба було якнайшвидше. Їй потрібен дім, рідні люди. Вона там сумувала і страждала. Вони не раз приїздили у притулок, спостерігали за нею, але не підходили.

Молодята поки жили у дідуся. Коли ж прийшов час забирати малу, то взяли подароване яйце і кинули між Ївжиною мазанкою і Орисиною хатинкою. На місці, де воно вдарилося об землю, виріс прекрасний будинок.  Все було зроблено так, що люди не звернули увагу на двоповерховий будинок, який виріс за одну ніч. Ніби він був тут завжди.  Переходити у свій палац не поспішали, треба було дещо підготувати. Звичайно, до палацу йому було далеко. Просто красивий будинок.     

- Ви ж розумієте, що в новий дім треба зайти за всіма правилами. Що там за прикмети, Орисю? - спитав дідусь.

- Ви ж знаєте краще за мене, - усміхнулася дівчина.

- Спочатку послухаю тебе, а тоді й своє слово вставлю, - пояснив Степан, перевіряючи, чи всі прикмети знає невістка для того, щоб перехід в новий будинок був вдалим. 

- Я уже прибрала у мазанці, підмела, помила підлогу. Ми там не житимемо, але й нових господарів не буде. Коли їздили з Семеном у місто, то зустрічалася з власниками хатини, - повідомила дівчина. 

- І купили її, - радісно повідомив хлопець, обнявши Орисю.

- За символічну ціну. Вони раді були її позбутися, - доповнила дівчина, усміхаючись.

- Ну й добре, - зрадів. - Ви про домовика не забули? - спитав дід.

- Ні, пам'ятаємо, зробимо як треба, - запевнила невістка.

- От тільки кішки у нас немає, - бідкався Семен. - Може у сусідів позичити?

- Ні, треба, щоб була своя, - сказав Степан. - Раніше першими у будинок запускали півня або курку. Вони приносились у жертву темним силам.  

Орися таємниче усміхнулася:

- Уже кілька днів біля мазанки ходить чорна кішечка. Я її підгодовую.

Усі засміялися.

- Ївга,- висловився за всіх дідусь.

- Смішно. Ївга повинна відлякати нечисть і привернути удачу, - промовила Орися.

- Думаю, нам вона поганого не бажає.. - почав Семен.

- А з своїми домовиться, - продовжив, сміючись Степан. - І ні в якому разі не беріть завтра букета до хати.·        

– Я взагалі не люблю зрізані квіти, хоч вони й красиві, але зрізані, а значить мертві, - відказала дівчина.·        

– А мені й зовсім не потрібні, - вставив Семен.·        

– Місяць з моменту вселення у дім їх не можна заносити. Для зміцнення щастя у домі. А овочі і фрукти можна, - продовжив дідусь.·        

– Мабуть тому, що вони - їжа, - висловила свою думку Орися. - Вірити у прикмети чи не вірити? - роздумувала молода невістка.·        

– Народ спостерігав, запам’ятовував, а вірити чи ні, кожен сам вирішує. Важливо, щоб ви вступали у нове життя з хорошими намірами і вірили у краще, - порадив дід.·        

– Це правда, - погодилися молоді.

***

…Коли подружжя приїхало забирати Зоряну, вона сиділа біля вікна.

- Дівчинко моя, за тобою приїхали. Ходімо швидше, - покликала вихователька.

“Щось голосок у неї дуже солодкий, - подумала дівчина, - а завжди тільки кричала”.

 Вона навіть не спитала: хто? Їй було байдуже. Нічого і нікого не чекала. Зоряна повірила у свій вигаданий світ, де живуть привиди, де сняться незрозумілі сни.

До неї ніколи ніхто не приходив, крім привида. Дівчинка посміхнулася. 

Чекала вечора: “Може, знову прийде та прозора жінка і співатиме колискову”. Вірила, що це її захисниця, янгол-охоронець. Ні, Зоряна не завжди сиділа тут, біля вікна. Вона добре вчилася, брала участь у житті дитбудинку, але це її не цікавило. Тільки Сашко міг розрадити, з ним любила спілкуватися. Дівчина слухала, запам'ятовувала, ділилася своїми думками. З ним було цікаво. Та у нього були свої справи.

“Хто до мене може приїхати? Правда, сказано було “за мною”. Може, хтось вирішив запросити на вихідні? Забирали вже раз, а потім ходили назирці, боячись, щоб чогось не поцупила. Неприємно. Хоча і їх можна зрозуміти, адже скільки разів дитбудиновці хвалилися дрібничками, а то й прикрасами, що приносили від тих, хто брав їх до себе на вихідні.”

Цього разу її чекала молода пара. Разом з ними була директриса. Чомусь серце дівчини стислося, коли побачила їх.   

Раптом захотілося сподобатися їм, хотілося, щоб забрали до себе. Але вона розуміла, що таким молодим десятирічна дівчинка не потрібна. Вони взяли б когось з малечі. Чого тоді кличуть її, не могла збагнути. Зоряна йшла повільно, а думки вихором кружляли в дитячій голові.

 Семен і Орися спостерігали за дівчинкою.   

– Катерино Василівно, розкажіть трохи про сестричку, - попросив Семен.     

– Зореслава дуже добра, ввічлива, але замкнута дитина, - почала директорка. - Мало хто зміг підібрати до неї ключик, зігріти її серце.

– Як вона себе тут почувала? – поцікавилася Орися.

– Сиділа часто біля вікна, мало з ким спілкувалася, ніби знала, чекала, що ось-ось хтось прийде за нею. Вона дуже сумувала, - ділилася Катерина Василівна.

– У неї зовсім не було друзів? – спитав хлопець.

-  Товаришувала з кількома дівчатами, а дружила з хлопчиком, він трохи старший за неї. Звати Сашком. Поговоріть з ним.

Але Семен не скористався порадою:

- Я вірю, що ми самі знайдемо з сестричкою спільну мову.

   Як і вимагалося, зробили тест ДНК, зібрали купу документів, і тільки тоді вирішили все їй розповісти. У них не було ніяких сумнівів, що це та дівчинка, яку шукали, але боялися травмувати, не хотіли, щоб вона проводила останні дні у притулку, чекаючи і втрачаючи віру. Адже для збирання документів потрібен був час. А тепер, коли все готово і можна забирати, вони й приїхали за нею.