Гості, гадання. Обмін історіями

РОЗДIЛ 7

                                           Гості, гадання. Обмін історіями

Не встигла Орися прийти додому, як завітали Марійка з Оленою, принесли всяких смаколиків, господиня заварила чаю на травах.

Дівчатам нічим зайнятися, і вони почали розкладати пасьянси. Загадували бажання, а потім розкладали, якщо пасьянс виходив, то бажання повинно було здійснитися. 

– А давайте дізнаємося, хто у кіно запросить, - запропонувала Олена.

– А як? - зацікавлено спитала Марія.

– Ось чотири королі, загадайте чотирьох хлопців, тепер: Марійка - бубнова дама, я - червова, Оленка - жирова. Далі розкладаємо карти. Проти кого випадає дама, той у кіно і запросить, - пояснювала Орися.

– А чому я бубнова? Як ти визначаєш, хто яка? - зацікавилася Марійка.

– За кольором волосся, - відповіла юна ворожка.

-  Не здогадалась б так ділити.

- Приступимо. Тільки пам'ятайте, що все це більше гра, ніж дійсність.

Дівчата сміялися кожного разу, як випадав хлопець, що повинен був запросити у кіно. Виходило що один запросить усіх.

– А, може, ми самі в кіно підемо. Карти цього сказати не можуть, от так і випадає.

– Можливо, що й так,- посміхнулася Орися. - Я не завжди розумію, що вони кажуть.

– Або в нашій дівочій компанії буде один хлопець. Щоб не псувати ворожіння, самі його і запросимо, - запропонувала Оленка.

– Згодна. 

 Більше насміялися, ніж нагадали. 

У двері постукали, прийшла засмучена Лариса.

– Що сталося? - кинулися до неї дівчата.

– Зник золотий ланцюжок, - мало не плакала подружка. 

– Той, що мама подарувала? - запитала Олена.

– Так. 

– Давай у карт спитаємо, - запропонувала Орися.

– А вони скажуть? - не повірили подружки.

– Не знаю напевно, але спробувати варто.

– Тоді давай. Все одно нічого втрачати, - махнула рукою Лариса.

Орися розклала карти і уважно вдивлялася в комбінацію. Дівчата, затаївши подих, разом з гадалкою дивилися на карти. Всі очікували, що ж скаже Орися.

- Дівчата, я не знаю, чи правда, але йде картинка: взяла дочка і віддала матері. Ланцюжок повернеться до тебе, - пояснила розклад новоспечена гадалка.

- Я підозрюю, хто це. Схожий з'явився у моєї сусідки, але вона запевняє, що їй подарував брат, - сказала Лариса.

- Орисю, погадай і мені, - попрохала Марійка. - Сестра з чоловіком поїхали в гості, і десь забарилися. Давно вже повинні були повернутися. Мама бідкається.

 - Марійко, ну я ж не гадалка, як же скажу? - відмовлялася дівчина.

- Ну, будь ласка, Ларисі ж сказала, - умовляла та.

 Орися неохоче розкинула карти і почала говорити те, що бачила:

- Сестра повернеться через два дні, у середу. Мати твоя йтиме з роботи, а сестра на таксі під'їде. 

 Чому так сказала, пояснити не могла. Просто побачила, карти показали. 

Вже вечоріло, сонце йшло на захід. Прийшов Семен. Якраз почув пояснення нової гадалки. 

– Тепер ти не нудьгуватимеш, а ми побігли, - сказали дівчата.

– Чим ви тут цікавим займалися? Гадали? - спитав Семен. 

– Та так, трохи.

– А мені погадаєш?

- Смієшся?  Ще не ясно, чи правду сказала, - виправдовувалася дівчина. 

- Спробуй ще раз, - попросив хлопець. - На роботі у нас у одного чоловіка брат зник. У нього падуча, вже два дні немає. 

- Це ж серйозно, а яка з мене гадалка, - ніяковіла Орися. 

- Спробуй, а раптом вийде, - умовляв хлопець. 

Орися знову розкинула карти. 

- Він біля залізної колії, через день про нього будуть якісь відомості, - промовила вона.

Орися ще багато чого говорила, а пізніше, коли Семен зібрався іти, то ніби хтось заставив сказати:

- А знайдуть його через три дні. 

- Живий? 

- Не знаю. 

- Дякую за твоє ворожіння. Можна завтра до тебе в гості завітати? В шахи пограємо? - вже біля дверей запитав Семен.

- Із задоволенням з тобою пограю.

                                       ***

Наступного дня Семен приніс шахи. Вже було зіграно кілька партій. Суперники були сильні, тому вигравали по черзі. 

- Твій дідусь стільки історій знає! - згадала дівчина, розставляючи черговий раз фігури на дошці.

-  І прикмети теж, - посміхнувся Семен. - Нещодавно його домовик душив. Якщо приходить домовик волохатий, теплий – на добро. Якщо лисий, холодний, то буде нещастя, - розповідав хлопець. - Домовик, що до дідуся приходив, був круглий, як колобок. Він літав над ліжком, мовчав, а у кімнаті стояв неприємний запах і було холодно. Ручки і ніжки були тоненькі. Він весь час намагався ними зачепити дідуся, потім почав танцювати на грудях, маленькі ручки тягнулися до шиї. Коли дідусь спитав: «На худо чи на добро?», - той відповів: «На худо». 

- І мені недавно снився домовичок. Він був моїм другом. А ще в дитинстві ми духів викликали. Пробував коли - небудь? - почала Орися.

-  Я їх і так бачу. Навіть якщо й не хочу, - тихо промовив Семен.

-  Розповіси? - попросила дівчина.

-  Коли – небудь. Ти розповідай, я слухаю, - сказав хлопець.

- Є кілька способів спілкування з духами. Одного разу в музичній школі викликали. Ми з подругою були найстарші і ходили на заняття пізно. Раз прийшли, а світло вимкнули. Вчителька молода була і завжди з нами щось вигадувала. Умовили її духів викликати.

Тетяна Василівна жила біля школи. Принесла чорну книгу, ножиці, чорну стрічку, свічку. Вставили ножиці в середину книги, навхрест зав’язали стрічку, засвітили свічку. Двома мізинцями взяли ножиці.. і вона говорить: «Викликаю дух..», не пам’ятаю вже кого саме, чи то композитора, чи то письменника. Нічого не виходить. Кругом темно, тільки свічечка горить. Самі з себе сміємося. Раптом (як тільки вона в черговий раз назвала ім’я, чий дух викликаємо) скрипнули двері в коридорі. Прислухалися…кроки.. У школі, крім нас, нікого немає. В порожньому коридорі чути їх відлуння… Наближаються до дверей…Уже й не до сміху.. завмерли.. чогось ждемо. Двері відчиняються…