Історії діда Степана

РОЗДІЛ 6

Стара мазанка

Стара мазанка потрохи вростала в землю. Вікна були маленькі. Через них світло ледве проникало в хату. Вона була вкрита соломою, але чепурненька, наче хтось її періодично підбілював. Двері скрипнули, коли їх відчинили. І тут, здавалося, господарі щойно вийшли. В сінях, зліва, в стіні – полички. Чого там тільки не було: вузлики, крупи в скляних баночках, сушена трава, різні горнятка.                                                                                                                                                                                            - Цікаво, а тут є сушена жаб’яча ніжка, сліди різних людей у банці, жаб’яче молоко? Все, що було у Конотопської відьми Явдохи Зубихи? Про яку писав Квітка - Основ'яненко? – усміхнулася дівчина.   

– Зараз все побачиш, - посміхнувся хлопець у відповідь.                                                            

 Вони увійшли в чужу хату, але страху не було, тільки гнітюча тиша.  

У сінях - двоє дверей. Одні вели у велику хату. Там зліва, під грубкою, стояло односпальне ліжко, напроти дверей стояв стіл, справа – висіло велике дзеркало у старій дерев’яній оправі.

Орися роздивлялася старовинну річ, боячись побачити своє відображення. Занадто багато поганого вона читала про старовинні дзеркала. Все навкруги здавалося містичним і неймовірно цікавим.

Інші двері з сіней вели у невеличку кухоньку.

Справа була плита, біля неї, з одного боку, полички з посудом, з іншого – лежанка з малесеньким віконцем. На ній було темно, і, здавалося, що знаходишся у закритій коробці, в якій не вистачає повітря. Орися відчувала себе тут дискомфортно.

 З кухні двері вели у спальню. Справа стояла стара шафа, біля неї двоспальне ліжко. Зліва – односпальне. Напроти дверей – велика скриня, рундук.

 Нічого страшного, але довго залишатися тут не хотілося, і вони вийшли на вулицю.

- Непривітна хатина, - тільки й змогла вимовити Орися.

- Ти звернула увагу на дзеркало? - запитав Семен.

- Цікава раритетна річ, - відповіла дівчина, не розказуючи хлопцеві про свою обізнаність відносно старих дзеркал.

- Воно незвичайне. У ньому можна знайти відповіді на свої питання. Відьма, що там жила, насправді, не така вже й погана. 

От тепер Орися пожалкувала, що не глянула в нього. Може й побачила б своє майбутнє, або дізналася якусь таємницю. Майже, кожна людина бажає дізнатися те, що заборонено. Такі вже люди уродилися цікаві.

– Пішли сьогодні до нас. Ми з дідусем Степаном живемо. Він любить поговорити. Може розповісти багато цікавого, і про відьму також.

Орися з радістю погодилася. Все ж краще ніж самій у хатині сидіти.

Історії діда Степана

- Добрий день, - привіталася Орися до дідуся.

Йому було під сімдесят. Але він мав молодецький вигляд. Густе сиве волосся шапкою сиділо на голові. Його сині очі веселими іскорками всміхалися з-під широких брів. Кажуть, доброта на лиці написана, так і у нього було. 

- Добрий, добрий, - відповів чоловік своїм гостям.

- Дідусю, це Орися. Я тобі про неї розповідав. Вона живе у крайній хаті, - познайомив їх онук. 

Той подивився на дівчину уважно, ніби вивчаючи і вирішуючи, погана вона людина чи хороша, й посміхнувся, схвально кивнувши головою.

- Семен говорив, що ви можете багато чого розповісти, знаєте різні містичні історії. З дитинства цікавлюся усім таємничим. Вирішила свою відпустку присвятити знайомству з легендами та переказами вашого села. Але дівчата нічого не хочуть розповідати, - зразу ж призналася вона.

- А що тебе цікавить, дитинко? - запитав дідусь, продовжуючи свою роботу.

У руках він тримав ніж і чаклував над шматочком дерева, насолоджуючись процесом роботи.

-  Я любила, коли бабуся розповідала мені про минувшину. Як їхала сюди, то поцікавилася трохи історією вашого села. Чому його й досі називають Чаклунівка? - сідаючи поряд з Семеном запитала Орися.

- О, - засміявся чоловік, - а як же його називати? Тут же жила відьма на відьмі і відьмою поганяла.

- Це як? - не зрозуміла Орися.

- Ох молодь! Це значить, що дуже їх багато в селі було, відьом цих. І добрі, і капосні. От взяти хоча б Химу. Вона жила поряд з нами.

 Чоловік був ковалем, дружина Хима йому допомагала. Жили в достатку. Мали дочку-одиначку - Соломію. Сусіди Химу недолюблювали.

   Тільки корова по сусідству отелиться, вона вже тут як тут. То терміново їй сіль знадобиться, то хоч оберемочок сінця чи соломи. У неї було дві корови, телята. І сіно було, і солома… Та вже натура така.

Всі ж знають, що в той день, коли корова отелилася, з дому давати нічого не можна, а  відмовити по-сусідськи не можуть. І віддають їй разом з сіллю чи соломою молоко. А своя корова залишається з пустим вименем до наступного отьолу. 

 Розповідали, що повадилася до одних корову доїти. То бачать, як велика жаба вилазить з конюшні*, то зміюка виповзає. Прийдуть вранці, а молока немає.

 Вирішили прослідити. Глядь, собака величезна біля конюшні. Господар взяв та й побив її. На ранок прийшли – у корови вим’я пошкрябане і молока немає. З того часу годувальниця сохнути почала. Здали. І скільки корів поміняли… А молока немає. «Корова не до двору», - говорять старі.

А Хима прихворіла, за спину держиться, кульгає. Кілька днів на роботу не виходила.

Конюшня*- приміщення для домашньої худоби.

 Як Хима корову продавала

– Одного разу прийшов здалека чоловік до неї корівчину купувати. - продовжував свої розповіді дід Степан. - А за день до того приснилася йому мати-небіжчиця та й говорить: «Не спи в гостях».

Показала йому Хима дві корови. Подоїли їх, демонструючи які покладисті в неї тварини і скільки молока дають. Розповідала як годує, що вони люблять, а за її балачками вже й звечоріло.