Відпустка продовжується

Розділ 5

Орися повернулася в село.

Вона була під враженням від поїздки і тому, щоб хоч трохи відволіктися, спустилася до моря, прихопивши мольберт. 

Зробила зарядку, трохи поплавала. Дівчина любила малювати у вільний час. Їй хотілося зобразити море, щось загадкове, але цілісної картини ще не уявляла, тому, взявши все необхідне, почала робити ескізи. 

  Світило сонечко, над морем літали чайки і вишукували собі здобич. За легендою чайки – це  дочки Нептуна, які не послухали батька і допомогли молодим рибалкам  замість того, щоб їх потопити. Він перетворив русалок на чайок. Тепер вони літали над морем і просилися додому, але Нептун був незворушним.

Згадавши цю легенду, Орися з більшим ентузіазмом взялася до малювання. Її манило все невідоме, таємниче і прекрасне.

На малюнку з'явилось море, з якого виринає Нептун, чайки, що літають над водою… Але це було не те, що вона хотіла. Чогось не вистачало у її “шедеврі”. Не було родзинки.

  Орися ще помилувалася красою моря і пішла до хати. Приготувала поїсти, трохи почитала і стала чекати Семена, адже сьогодні він обіцяв показати їй сусідню мазанку.

«Цікаво, як там?  Можливо, залишилося щось таємниче…Чому ніхто, крім хлопця, толком не говорив про цю хатину? Не розповідав ніяких історій? Невже вони бояться? Треба спитати».

Хлопець не забарився.

Де ти пропадала? Нічого не сказала і зникла, - схвильовано запитав він.

Розкажу - не повіриш, - інтригувала дівчина. 

Семен став для дівчини вірним другом. З ним було легко, об'єднувала їх зацікавленість минулим, містичним, незвіданим. Вони намагалися якось пояснити те, що поясненню не піддавалося. Він знав багато історій, а ще більше їх знав старий Степан, його дідусь. Хлопець обіцяв, що обов'язково їх познайомить. Сумувати було ніколи. Ні Орисю, ні Семена не цікавили танцюльки, вони досліджували містику. Ну як досліджували? Обмінювалися різними історіями, співставляли, роздумували. Разом їм було цікаво.

Ти розкажи, а я подумаю: вірити чи ні, - посміхнувся хлопець.   

Після твоїх розповідей я задрімала. Навіть не пам'ятаю, чи щось снилося, бо коли почула серед ночі плач, то забула про все. Було моторошно. І виходити страшно, і у хаті залишатися несила, - почала дівчина.

І що ж ти зробила? - зацікавився товариш.

Вирішила подивитися, що воно там плаче, - зізналася Орися.

То, мабуть, сич, - припустив хлопець.

Я скільки разів намагалася знайти у різних джерелах, хто ж плаче ночами, але конкретної інформації немає. Це може бути і сич, і сова, і філін, і пугач, - поділилася дівчина. 

Можливо, всі сови плачуть? Читав про домового сича, він може вночі заглядати у вікно, яке світиться, і розглядати, що відбувається у хаті. Ось він точно плаче, - Семен теж не залишився у боргу і показав свою обізнаність.

Я вийшла - він замовк і полетів, а потім на хаті з'явився чортик, - продовжила Орися і подивилася, як її повідомлення сприйняв хлопець.

Він спокійно чекав продовження. Тоді дівчина розповіла Семену все, що бачила, і, що потім одержала звістку про смерть родичів. Розповіла, як їздила, як розмовляла з покійницею.

І як чоловіки? - запитав хлопець, зовсім не здивувавшись її розповіді.

І Віталик, і Вірин батько вижили. Як вона й сказала, - відповіла Орися. 

-  Бачиш, вона тебе заспокоїла, відкривши полог майбутнього.

- Я хотіла ще з ними поспілкуватися, та передумала, - сумно пригадала дівчина.

- Кажуть, що душі треба попрощатися з домом, в якому вона жила. Ще обов'язково залишають калітку у двір відчиненою. Душа зустрічає тих, хто прийшов проститися з нею. Жінки любили свої тіла, тому стояли біля них, а не біля калітки. Тобі пощастило з ними поспілкуватися. 

- Я й не знала такого, - замислилася Орися. - А, може, мати стояла біля тіла доньки, бо і на тому світі переживала за неї, дочка - біля тіла матері, бо, за життя вдома не відходила від неї?

- Може, - Семен знизав плечима. - А чула, що душі на сороковий день ходять по дому і прощаються?

- Про те, що померлі прощаються з рідними, та ще й на 40 день, я вперше почула давно, в день похорону дядька.

Одна жінка розповіла, що її сестра померла молодою та залишила двох маленьких дітей. У ніч, коли відзначили сороковини, душа сестри прийшла додому. Вона металася по кімнаті, стогнала, плакала. Було боляче і страшно слухати, як мати прощалася з дітьми. 

Я тоді уважно слухала, але не повірила.

Тітка сказала, що це правда, бо вона чула, як прощалася душа свекрухи: чути було, як по горищі щось ходило, стукало, грюкало.

На 9 день я знову поїхала до тітки. Увечері ми з нею та сусідом сиділи на веранді. Сусід весь час чув біля дверей якісь звуки, і говорив, що то покійний ходить. Ми з нього посміялися, пояснюючи, що то вітер.

Сусід пішов додому, тітка лягла спати, а я читала на кухні. (Там любив проводити час дядько. На кухні він і помер).

У нас у селі радіо рідко почуєш, а тут, як у радянські часи: і новини, і гімн опівночі. Чи накрутила себе, чи з іншої причини, але після гімну вже страшнувато.

Я читала, лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах. Раптом ні с того, ні з сього одна нога різко випрямилася мимо моєї волі. Провід від телевізора швидко захитався, хоча я його не торкалася. Стало страшно та цікаво. Вже не пам'ятаю зупинила провід чи він зупинився сам, але я спробувала його ще раз розгойдати – нічого не вийшло. Сила коливання була набагато меншою.

Вранці сказали сусідові, думали посміється, а він: "Я ж казав, що вчора хтось ходив, а ви не повірили".

…Минуло 39 днів. Був вихідний. Вирішили відзначити 40 днів дядькові раніше. О 23.30 лягли спати. Я лежала і думала.

Спали ми з тіткою в різних кімнатах, і мені здавалося, що зараз розплющу очі, а дядько стоїть наді мною. Потім почула кроки з кухні в тітчину спальню. Затихли біля дверей. Чути стало, як хтось пішов на кухню, походив там, знову підійшов до спальні. Пішов. Я подумала, що це тітка.