Неспокійна ніч

РОЗДІЛ 4

Неспокійна ніч

  Прокинулася Орися від голосного плачу, що долинав з вулиці. І, хоч у кімнаті горіло світло, було моторошно. Те голосіння то стихало, то посилювалося. Волосся ставало дибки. Ніч була місячна, ясная, але виходити на вулицю було страшно, а залишатися в хаті й поготів.

“Оце приїхала відпочити. У перші ж дні (і ночі) то видіння, то жахи. Або треба звикати, або тікати”, - подумала про себе дівчина.          

 Орися з острахом відчинила двері і виглянула на вулицю, боячись вийти з хати. То тут, то там вили собаки. Дівчина трохи прочинила двері. Їхній скрип злякав птаха, що сидів на хаті, і плач, який роздирав душу, припинився.

“Та це ж сич! - здогадалася вона, трохи заспокоюючись і виходячи надвір, - І чому він плакав? Кажуть, коли сміється сич, то чекай гостей, а, якщо  плаче, то буде покійник”, - недоречно згадала Орися.

Вона підняла голову, щоб подивитися, де сидів птах і завмерла.. страху не було. Було здивування і зацікавленість…

По гребню даху бігав півметровий чорний чортик. Він витанцьовував, кривлявся, грався своїм хвостом (з китичкою на кінці), який був трохи більший за нього. Гостренькі чорні ріжки були, як у молоденької кізочки. Нечистий бачив, що дівчина спостерігає за ним, і продовжував кривлятися.

- На худо чи на добро? - спитала й сама здивувалася. “ Для чого спитала?”..

- На худо, на худо, - зрадів чортик, що до нього заговорили, а сам продовжував бігати. Раптом звідкись з’явилася легенька біла хмаринка, яка зупинилася над хатою. На ній стояла висока худорлява молода жінка, одягнена в голубе прозоре плаття, а поряд – низенька повненька жінка в чорному. Обидві були якісь напівпрозорі, більше схожі на привидів.  Хмаринка і жінки на ній завмерли. Потім біля них з’явився двометровий чоловік у чорному. Він дивно пересувався по повітрю. Можна було б сказати, що той прилетів, але ні руки, ні ноги не рухалися. Здавалося, що його принесло повітряною течією. Коли він став поряд, хмаринка зрушила з місця, попливла… Чортик ще покривлявся, потім стрибнув на до них, і все зникло.

“ До чого це?” - запитала у самої себе.

Дівчина ще трохи постояла. Ні плачу, ні видінь більше не було. Тільки собаки вили так, що хотілося швидше зникнути, сховатися.

 Орися зайшла в хату, закрила на засов двері і знову лягла. Виття було чутно навіть тут.

Як вчила її бабуся, дівчина перевернула подушку і, сказавши, «Виєш на свою голову», спробувала заснути… Сон не йшов. «Чок-чок, домовичок, повернись на інший бочок», - сама повернулася на правий бік і скоро заснула. Більше ніщо не турбувало і до самого ранку не прокидалася, мабуть, допоміг домовичок.

А, коли сонечко знову її розбудило, то згадала нічні жахи, але тепер вони видавалися зовсім неправдоподібними. Ні сичів, ні, тим більше, чортів ніде не було. Навіть собаки мовчали.

А вже опівдні прийшло повідомлення, що грибами отруїлися родичі. Вся сім'я: дідусь, бабуся, їхня дочка Віра і онук. Це були Орисині дядько з дружиною, троюрідна сестра та племінник. Вона їх, майже, не знала. Коли жива була бабуся, то їздили до них у гості, але тоді Орися ще й у школу не ходила. Батьки, правда, підтримували з ними родинні стосунки.

  Могла б і не їхати, але одного разу, на вечірці, де Орися, майже, нікого не знала, Віра (троюрідна сестра) привіталася до неї і пішла далі. Дівчина довго ламала голову, хто б це міг бути. А сестра вдома жалілася, що та не відповіла на привітання. (Останній раз вони бачилися, коли їм було років по шість).

 «Поїду, - вирішила, а то ще з того світу приходитиме, щоб  звинуватити, що не була на похоронах».

Залишилася на ніч, тому що приїхала напередодні, боялась, що наступного дня автобус може запізнитися. 

Довго сиділи й сусіди. Особливо привітною і балакучою була одна бабуся. Вона й розповіла чому сталася трагедія. 

Віталик (Вірин син) з другом назбирали грибів, а вдома не було ні діда, ні баби, - почала вона.

Що ж вони не бачили, яких назбирали? Тітка Мотря виросла у західній Україні, біля лісу, все життя гриби збирала, - не розуміла дівчина.

Тільки вона і зналася на грибах, більше ніхто не цікавився. Мотя і не вчила, - пояснювала жінка, - а це чомусь хлопці вирішили назбирати.

Для чого ж готували, якщо не знали?!

Хотіли нагодувати діда з бабою, коли прийдуть з роботи. Віра пішла до однієї сусідки, спитала, а та: “Це білі грибочки, можна їсти”.  Насправді ж, це була бліда поганка. 

Вона навмисне так сказала, чи й сама не розумілася на грибах? - поцікавилася дівчина.

Хто її знає. А ті прийшли, всі повечеряли.. і потрапили до обласної лікарні.

Чому не вдалося  врятувати?

У Моті – хворі нирки, у Віри – печінка. Передали, щоб готувалися до похорону, бо померла старша, а через кілька годин повідомили, що і Віри вже немає.

У таких випадках говорять, що мати дочку забрала.

Та воно так і є. Мати ж їй працювати не дозволяла, пилинки здувала і все бідкалася: “Як же Вірочка житеме, коли помру?” На смерть приготувала собі, Володі і Вірі. Люди так і говорять, що мати дуже опікувалася дочкою і забрала з собою на той світ, бо боялася, що дочці без неї буде важко.

  Від цих розповідей стало моторошно.

Тому вона і доньці все на смерть приготувала, чи щось передчувала? 

  Хто ж тепер скаже? Рідні скрізь шукали, але приготовленого не знайшли. На очі все потрапило після того, як мати й дочка лежали в гробах.   

Так рідні нове купували чи у когось позичали?

Нове купували. Я давно приготувала собі на смерть, а все живу. Не всі люди  готують смертні вузлики, приходять і просять. Я своє вже кілька різів позичала, може, тому і живу довго.

А у нас, коли помер сусід, не могли сорочку знайти, свою дав брат небіжчика, так і сам незабаром помер.

Свою давати не можна, тільки нову. А то виходить, що хоч раз одягнену річ у гроб покладуть, а вона господаря за собою тягне у могилу.