У відпустку. Місячанка 

          -    РОЗДІЛ 2      

                                    У відпустку. Місячанка                                                  

Як добиратися, не знала, але надіялася, що язик до Києва доведе. 

Дісталася до вокзалу, дізналася, що автобус буде після обіду. Поглянула на годинника, чекати залишилося недовго. 

На дворі було жарко. Сонце припікало так, що тільки про море й можна було думати. Орися й подумала: ось вона йде по пісочку, хвильки докочуються до її ніг і тікають назад у море. Вони бавляться з нею: наздожени, іди до нас, пірнай у теплу воду.  

Дівчина так замріялася, що не зогледілася, як на зупинку прибув автобус. Ось і попутники підійшли. Хлопці та дівчата з Чаклунівки, які їхали з міста додому. Познайомилися.

– Ти до когось у гості? - з цікавістю запитали дівчата, роздивляючись супутницю.

- Та ні, захотілося відпочити, а у вашому селі колись жили наші родичі, там і хатинка залишилася. Дякувати Богові збереглася, ніхто не зруйнував, - охоче відповіла Орися, в надії, що дізнається щось нове про село.

- Це ж де? - задумалися дівчата. 

- Біля моря, на кручі, - повідомила Орися.

 Дівчата притихли, хлопці довго переглядалися, а потім один з них, Семен, сказав: 

- Той будинок стоїть в кінці села. Вночі люди намагаються не ходити біля нього. Говорять, що поряд жила відьма. Там, на відшибі, тільки два будинки. Відьмин і твоїх родичів. Не злякаєшся? - хитро примружуючи очі, запитав він. 

Цього хлопця вона десь бачила, навіть здався їй дуже знайомим, але як не намагалася згадати, де могла зустрічати його раніше, не виходило.

- А чого боятися? Я люблю всілякі історії. У вас і село має красиву назву - Чаклунівка. Невже, справді відьом було багато? - намагалася розговорити супутників.

Оголосили посадку.

– У нас про це не люблять говорити. 

– Щоб нечисть не накликати, - відрізали дівчата, займаючи місця у салоні..                                                                        

 Орися скептично посміхнулася. “Чому б не поговорити? Це ж так цікаво! Для того і їде, щоб зустрітися з незвіданим. Все рівно хтось розповість. Не може бути, щоб усі боялися навіть говорити про відьом,”- вже мовчки роздумувала вона, відвернувшись до вікна.

Дівчина твердо знала, що ця поїздка їй потрібна не лише для поповнення свого блокноту історіями -  відчувала, що треба змінити оточення. В неї було дивне передчуття: їхати треба обов'язково, це новий етап у її житті. Набридло місто, подумувала взагалі переїхати в село. Вчителі скрізь потрібні.

Всі мовчали аж до кінцевої зупинки.

“І село чуже, і слава про місце недобра. Та не повертатися ж додому? Добре, хоч зараз ще видно”, - заспокоювала себе дівчина.

 Орися нічого не боялася. А, може, не хотіла зізнаватися навіть собі, що її впевненість і сміливість кудись поділися, тому, коли Семен запропонував провести, з радістю погодилася. Вона бачила його вперше в житті, але чомусь поряд з ним відчувала себе у безпеці.

– Взагалі-то ці балачки мене не налякали, але самій заходити в чужу хату не хотілося б, - ніби виправдовувалась Орися перед хлопцем.

- Ти смілива, - зауважив він, посміхаючись.

Хлопець взяв валізи, і вони пішли вулицею. Орися несла мольберт. Крім того, що захоплювалася містичними історіями, вона ще дуже любила малювати. В дитинстві ходила у художню школу, потім допомагав інтернет. Та основне - це велике бажання. І не обов'язково влаштовувати виставки, головне, щоб мрія здійснилася. 

А мріяла дівчина намалювати море. Тихе, спокійне, нічне, ранкове. 

За добротними будинками було кілька мазанок. Ось уже підійшли до старенької халупки, яка блимала підсліпкуватими віконечками проти сонця, що хилилося на захід. Дівчина швиденько пройшла повз неї. 

“Це, мабуть і є та хата, де жила відьма”, - подумала дівчина, і від цієї думки неприємний холодок пройшовся по спині. 

“От боягузка, - картала вона себе, - це ж тільки повз неї пройшла, а що ж вночі робитиму? Не бійся, це було давно, це казки, це вигадки”, - заспокоювала себе.

– А он і твоє житло. Тут уже кілька років ніхто не живе, - перервав мовчанку хлопець. - А колись жила сім'я. Господиня померла, а діти й онуки сюди не приїздять. Та ти й сама знаєш.

Трохи віддалік самотньо стояв її будиночок: на кручі, біля моря, як і говорили батьки. 

Ось вона видніється мазанка- хатинка,

Чепурна, біленька, і дах, як хустинка,

 Колись в цих місцях була маленькая дівчи՛нка.

Тепер же тут житиме вчителька  Іринка.

Римувала про себе Орися.

– Я тут була дуже давно, ще маленькою, - промовила Орися.

– І не знаєш їх? – спитав, уважно подивившись на дівчину.

– Не пам’ятаю, бабуся спілкувалася з ними, а батьки і я ні, коли- не- коли батько пересікався – рідня все-таки, - пояснила та.

– А як же ти дізналася адресу, де взяла ключі? – цікавився хлопець.

– Сказала батькові, що хотіла б поїхати до моря, туди, де була з бабусею. Він якось зв’язався з ними, поговорив, і ті дозволили пожити у хатинці, - відповіла допитливому знайомому.

– Ти надовго? – допитувався той.

– Поки відпустка, а потім додому.

– Хоч що-небудь пам’ятаєш?

- Намагаюся  витягти з голови якісь дитячі спогади.

- І як успіхи?

- Пам’ятаю, а, може, придумала, що тоді біля хати був тин, на ньому сушилися горщики, поряд росло багато дерев, - згадувала Орися. 

- Колись кожна хата була огороджена тином, і на них сушилися горщики, банки, слоїки*, - підтвердив Семен.

- Це була невеличка чепурна мазанка, з портретами рушниками, - ділилася спогадами дівчина.

 “Але більша ніж відьмина халупка”, - відзначила про себе Орися. “Цікаво, а які ж хороми були у чаклуна?”- роздумувала, але вголос нічого не говорила.

Вони підійшли до хатинки.