Дівчинка маленька в селі колись жила. 

РОЗДІЛ 1                                                                                                      

Чорти, домовики, відьми. З дитинства Орися була допитлива, любила слухати про них розповіді. Раніше всю цю нечисть люди бачили, спілкувалися з нею. А зараз… Бабуся Ася багато містичних історій розповідала. Вони були кращими ніж казки. Коли дівчина запитувала:

– А де ж чорти поділися?

Вона, усміхаючись, відповідала:

– Зараз люди такими стали, що всіх чортів розлякали.

 Дівчинка маленька

В селі колись жила.

Тиха і біленька,

 Допитлива була.

Слухала історії,

Про відьом і про привиди,

Знала птахів різні види,

Малювала краєвиди.

А ось відьми у їхньому селі були. Орися навіть знала кількох, жили від них неподалік, і вона пам'ятала, як на них жалілися люди. Дівчина була маленькою, тому з ними не спілкувалася, а тільки запам'ятовувала, що про них розповідали. 

 Яке чудове з дитинства село, 

Весело й радісно в ньому було.

Вулиці красиві 

І діти щасливі,

Акації запашні,

І прізвиська смішні.

Орися часто згадувала село, в якому проходило дитинство. Тоді на вулиці дорога була не асфальтована. Курява піднімалася кожного разу, коли проїздила машина. По обидва боки дороги стояли чепурненькі хатки. Спочатку кожен двір був обгороджений товстим дротом, який прикручували до метрових стовпчиків, пізніше з’явилися дерев’яні забори. А біля них від початку і до кінця вулиці були бурвалі.. Такий собі земляний насип. Діти і бабусі кожного вечора збиралися біля чийогось двору, сідали на бурваль. Бабусі, щоб відпочити, погомоніти, а діти, щоб послухати їхні розповіді. Зараз ніхто й слова такого, мабуть, не знає. Люди ходили по них, ввечері прогулювалася молодь. Може, мали на увазі бульвар, а вийшло, як вийшло. Пізніше все зрівняли і зробили тротуар.

Орися пам’ятала і свій двір. Там росла величезна шовковиця. Бабуся розповідала, коли дівчинці було два рочки, вона садила її під дерево, згортала паперовий кульочок, показувала, як пісок пересипати, благо його було багато у дворі, а сама йшла варити їсти. Дворічна Орися робила ще й млинок: набирала пісочок у кульочок і обсипала себе. Бабуся закінчувала варити обід і змушена була купати дівчинку, бо у неї тільки очі світилися, все інше було у пилюці і в піску.

Коли підросла, на шовковиці зробили гойдалку: з дерева звисав товстий канат, на який клали дощечку, щоб сидіти. Орися розгойдувалася, аж  страшно було дивитися, здавалося, що вилетить, і кісточок не збереш. Тільки її нічого не лякало. А зараз вона боїться усіляких атракціонів. Мабуть, тієї гойдалки вистачило на все життя.

Біля кожного двору росли акації. Як же вони пахли навесні! А які смачні  їхні квіти, ніби у них були краплинки меду. Колись у місті, у парку знайшла акацію, спробувала на смак квітку, а вона зовсім не смачна, ще й мурахів у ній повно. Може, вони й тоді там були, смакували цілющим нектаром, але діти їх не бачили. Чи не хотіли бачити.

Городи від дороги були обгороджені загатами, такі собі високі насипи з камки, яку присипали землею. Це Орися була ще зовсім маленькою. Пам’ятає, навіть, що на санчатах спускалася з загати на дорогу. От тільки з ким? Саму б її точно не відпустили.

Село було велике, п’ять вулиць, вони дуже довгі. І назви запам’яталися народні, що прийшли ще від старожилів. Тут була вулиця Духовна. Називали її так, бо там колись знаходилася церква, церковно -приходська школа. У кінці цієї вулиці – хуторок. Називався він Амур.

Всі, хто там жили, говорили, що живуть на Амурі. Однокласниця розповідала, (вони тоді були у третьому класі): лежала вона у районній лікарні, у неї питають: «Звідки ти, дівчинко?» «З Амура». Всі дивувалися: «Якже далеко тебе занесло». А вона не розуміла, чому далеко, не знала ж тоді, що існує й інший Амур, не тільки у тому селі.

Пізніше Орися вияснила, чому куток мав таку назву. Там завжди була багнюка, старожили казали: «джамур». А пізніше спростили, і залишився Амур.

Ще одну називали Тютьківська, начебто там колись жили бідні і затюкані люди. Ще були Степова і Лиманська. Одна була біля самого лиману, а інша дивилася в степ. Вони ж жили на Сербії. Чому така назва, вже ніхто не скаже. Сербів, наче там не було. А, може, й були. Тоді не питала, бо мала була, а зараз ніхто не знає. Та й вона там нікого уже не знає.

А ще пам'ятає Орися, що були у людей цікаві прізвиська. А деяких бабусь називали в селі пестливими іменами, і не один раз. Вони закріпилися з дитинства. 

В інституті були дівчата, які розділяли її цікавість. Тетяна, Аіда, Зіна разом з Орисею намагалися визначити джерела походження прізвиськ.

– Недалеко від нас жила баба Маринка. Була тут якась невідповідність: грубо " баба" і раптом Маринка, – почала Орися. 

– Очевидно, так називали її в дитинстві, – висловилися  подружки, - всі її любили.

 – Але звучало ім'я не лагідно, а грубувато, – пояснила дівчина. – 

 Оксюморон якийся.

 З цим терміном вона познайомилась тут же, в інституті, і добре запам'ятала, бо незвичне і слово, і пояснення.

– Справді, – погодилася одна з подружок. – Баба Маринка, теж саме, що “гарячий сніг” чи “дзвінка тиша”. 

–   Ще одну звали просто Ганнуся. Навіть не "баба Ганнуся", -

продовжила Орися.

– Знову поєднані контрасні слова, – констатувала Тетяна.

– І звучало не по доброму, а якось зневажливо, – додала оповідачка.

– А чому? – не вкладалося в голові у слухачок.

– Була вона злою і язикатою, говорила протяжно, гундосила. Мені зовсім не подобалася. І тоді, і зараз здається, що цим ім'я можуть називати тільки таких неприємних жінок. 

 А невістку її називали Лідуня, ніби наголошуючи, що ім'я суперечить сутності людини, – пояснювала Орися.