Глава 29. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

20 березня 20хх року

З самого ранку я сидів в їдальні та пив міцну чорну каву. В штабі щойно почалась перезміна, а я вже дві години як був на ногах. Стан в мене був, м’яко кажучи, паскудний. Все через вчорашні події. Після зустрічі з чаклунами я все ніяк не міг заспокоїтись. Гнів переповнював мене, наче розпечена лава, погрожуючи ось-ось виплеснутись, наче розбурханий вулкан, приводячи мої думки в хаос та спонукаючи діяти. З іншого боку, я все ще страждав від побічної дії накладеної на мене магії. Голова гула наче з похмілля, а до горла те й діло підступала нудота. Хоча мені було вже значно краще, ніж вчора ввечері, але все одно, здоров’я це мені не додавало. В моєму запаленому мозку те дзвенів тривожний дзвіночок, нагадуючи про необхідність бути обережним та не гарячкувати. В цілому, через все це я так і не зміг нормально поспати, рятуючись тепер міцною кавою з самого рання.

– Здоров. Маєш кепський вигляд, - Гай плюхнувся на стілець, кинувши на стіл стос вранішніх газет.

– І тобі доброго ранку, - я старався не помічати густий сигаретний запах, що пер від друга. – Що пишуть?

– Та таке, пара заміток в кримінальній хроніці з приводу подій в Ле Ліла. Одні списують все на розбірки між угрупуваннями, інші пишуть про затримання групи ісламістів. Жодної фантазії. О, є одна замітка про одного з наших затриманих. Його знайшли в непритомному стані на лаві в парку. Коли його вдалося привести до тями, він був явно не в собі. Все кричав, що його хоче зжерти якийсь демон. Його доставили в клініку для примусового обстеження. Уявляєш! Чи то збожеволів бідолаха, чи то наркотою балувався. А була така шанована людина.

– От тільки сарказму не треба. Манія чаклуна спрацювала, і слава Богу, - одна тільки згадка про чари викликала в мене черговий напад мігрені, змусивши мимоволі поморщитись.

– Ти що, вчора набухався? – витріщився на мене Гай, наче не міг повірити, що я здатен на такий нешляхетний вчинок.

– Якби, - я коротко розповів про свої вчорашні пригоди.

Гай слухав уважно, з кожною хвилиною стаючи все похмурішим.

– Те, що чаклун діє не наодинці, і так зрозуміло, хоч і бреше, що ковена не має. Але те, що вони напряму нападуть на «ІГАНА»! Ти вже доповів голові?

– Тссс! – зашипів я на нього. – Не кричи так. Ти – перший, кому я про це розповів. І, сподіваюсь, ти теж не розповсюджуватимешся на цю тему.

– Але ж як! Знову хочеш покривати цю мразоту? – Гай, як людина дії, вже був готовий починати хрестовий похід. Моє небажання надати інцидентові розголосу розлютило його.

– По-перше, нікого я не покриваю, - поквапився переконати я його. – Я й сам був би радий перестріляти їх усіх, але подумай: поки чаклуни впевнені, що я з амнезією, вони й не подумають дивитись в нашу сторону. Отже, нам надана повна свобода дій. По-друге, якщо зараз я розповім батькові про те, що трапилось, це означатиме лише одне – війну. От тільки з ким? З істотами, яких окрім мене ніхто в очі не бачив?

– З Дюбуа, - пробубонів Гай. – Напевно, це їхні друзяки.

– А ми подужаємо? От чесно скажи, ми вистоїмо? Проти відьми, яку й вбити не можна?

Гай мовчав, спопеляючи мене найпохмурішим поглядом. Мені навіть стало якось моторошно. Здавалось, що в той момент він був готовий пристрелити й мене. Я насилу стримав поривання підвестися й піти від нього куди подалі.

– Що ж ти пропонуєш? – нарешті спитав він після довгого мовчання.

– Пропоную всістись паскудам на хвіст. Оскільки вони також шукають цього Томаса Бауера, то, можливо, нам вдасться якось вийти на нього, - щоб привести думки до ладу, я відпив вже остиглої кави й незадоволено поморщився. Все ж таки наша кава – повне лайно, як і моє життя.

– Припустімо, - Гай все ще був похмуріший за хмару. – Але як ми «сядемо на хвіст» тому, хто, як ти кажеш, невловимий?

– Для початку треба навідатись до п’ятої жертви. Мадемуазель Дюбуа сказала, що того вечора туди таки навідався демон. Але відьма та її команда «месників» зуміли надавати йому під зад. Можливо, ця людина нам зможе щось розповісти про наших таємничих товаришів. Якщо їй, звісно, під чисту не стерли пам’ять. Ну, або в квартирі могли зостатись якісь зачіпки, - я стомлено сперся на спинку стільця. Зізнаюсь, план був відверто не дуже, але ж треба було з чогось починати.

– Припустімо, - Гай все ще був незадоволений, але напруга почала потроху спадати. – А як, власне, відьма дізналась, де станеться злочин?

– Сказала, що вирахувала якось на мапі.

Гай важко підвівся й кудись пішов, бубонячи собі під ніс. Через кілька хвилин він повернувся з мапою Парижа та його околиць, ручкою та лінійкою. Його посил був зрозумілий без слів: «Змогла відьма, зможемо й ми». Довелось ставати до роботи. Найлогічнішим було обвести місця злочинів і поєднати їх лініями, щоб отримати п’ятикутник.

– Ми робимо щось не так, - Гай задумливо потер підборіддя. – Вийшов якийсь будиночок.

– Не ми, а ти. Дай-но сюди, - я відібрав у друга ручку та наново поєднав всі точки на мапі. Цього разу вони стали вершинами п’ятикутної зірки. – Ми ж говоримо про відьом та чаклунів. У них що не знак, то пентаграма.

– Точно. В них з уявою ні як. От йолопи, - вишкірився Гай. Вочевидь мою ремарку він прийняв за гарний жарт.