Глава 28. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

19.03

Я сиділа в кафе, занепокоєно розглядаючи відвідувачів. Кожного разу, як звук дзвіночка сповіщав про нового клієнта, я з хвилюванням та нетерпінням кидала погляд на новоприбулого, після чого дивилась на годинник і розчаровано зітхала. Година. Він спізнювався на цілу годину! Задля цієї зустрічі мені довелось спеціально прогулювати уроки, щоб встигнути до школи до того моменту, як Джош та Адріан прийдуть мене зустріти, аби супроводити на танці. І все заради того, щоб ця зустріч залишилась таємницею! І цей схибнутий стариган ще сміє запізнюватись?! Якщо він не з’явиться в найближчі десять хвилин, я піду.

Через п’ять хвилин нервового очікування, знову задзвонив дзвіночок. В кафе увійшов високий імпозантний чоловік. Дорогий костюм наче щойно від кравця та зібране в хвіст каштанове волосся надавали йому вигляд заможного пана. Побачивши його, всі присутні дівчата затримали подих. Уп’явши в мене зелені очі, чоловік підійшов прямо до мого столика.

– Будь здорова, небого, - розплився він в усмішці. – Вже не чекав, що ти мене запросиш.

– Ви запізнились. На цілу годину, - сказала я невдоволено, в той час як мій обожнюваний та трохи ненормальний дядечко Дарій сідав напроти.

– Пробач, пробач. Просто я так зрадів, а потім… Як там називається це відчуття? Ах, так. Розхвилювався. Знаєш, вже кілька сотень років мене ніхто не запрошував на чай, вино та інші напої. Я навіть не знав, що одягти та як виглядати. Знаєш, минулого разу, коли я був на схожому заході, ми всі у вигляді ефірних форм літали в атмосфері. Уявляєш?!

Нестримний словесний потік полився на мене, наче водоспад. Я навіть не стала удавати, що мені цікаво. Час очікування не залишив в мені терпіння.

– Дя…дядечко…дядя Дарій! – перервала я його не з першого разу.

Гіршван нарешті замовк і трохи ображено подивився на мене. Ну, вибачайте, що в мене не залишилось часу слухати цю маячню!

– Вибачте, дядю, хоч мені неймовірно цікаво послухати ваші історії, але, боюсь, в мене майже не залишилось часу, - я все ще намагалась бути ввічливою. Все ж таки я прийшла сюди з проханням.

– Розумію, розумію. Моя провина, що так сильно запізнився, - погодився Дарій. – Про що ж ти хотіла зі мною поговорити?

Дивовижно, як легко він переходив від злегка божевільного стану до повністю серйозного. Я спробувала зібратись з думками та глибоко вдихнула.

– Дядю, пам’ятаєте, при першій нашій зустрічі ви сказали, що допоможете мені опанувати свою силу та навчите нею користуватись?

– Так, було діло, - кивнув він.

– Я, от, хотіла спитати, як би, не могли б ми вже розпочати? Прошу вас, навчіть мене магії гіршванів, - видушила я з себе. Як би я не хотіла триматись від гіршванських справ подалі, але інцидент з лордом Кернаном вчергове показав, що не вийде. Я не могла впоратись зі своєю силою, і вона вчергове взяла наді мною гору. Коли я знову втрачу контроль? І що тоді трапиться? Може, з часом я перетворюсь на безсердечного кровожерливого монстра? Від такої перспективи мені ставало моторошно. І хоча більш ніж своєрідний Дарій не викликав у мене особливої довіри, але мені більше не було до кого звернутись.

Над нашим столиком нависла тиша. В очікуванні відповіді я затамувала подих. Гіршван уважно дивився на мене, злегка схиливши голову на бік.

– Добре, небого, оскільки ти просиш, я навчу тебе. Я від своїх слів не відмовляюсь, - сказав він, вертаючись до свого легковажного тону. – Взагалі-то, я і так вже почав. Навчив тебе розпізнавати приховані печатки та слухати голос крові. Тож початок, вважай, покладено. Тепер справа за малим. Хіба я не молодець?!

– Так, звісно ж, молодець, - підтакнула я. – Тільки, дядю, все це треба робити таємно, щоб жодна жива душа не дізналась. Якщо Еквілібріуму та Раді стане відомо, що я всерйоз навчаюсь магії гіршванів, навіть не знаю, що вони зроблять, - певно їх вхопить трясця, не кажучи про мого тата.  Я й так отримала від нього прочухана за витівки в Чарівній Країні. Звісно ж, він переймався не через те, що я відлупцювала шляхетного лорда, а через те, що сама при цьому постраждала. Якщо він дізнається, що я спілкуюсь зі справжнісіньким гіршваном, його або інсульт розіб’є, або він закриє мене у найвищий вежі замку на віки вічні, аби не вешталась де не слід.

– Я зрозумів, небого, не переймайся. Зробимо все в найкращому вигляді, - підморгнув Дарій. – А хіба твій білявий друг нас ще не видав кому слід?

– Ні. Гадаю, він не підійматиме цю тему, якщо ми більше не дамо йому приводу для занепокоєння. Зрештою, він – чудовий друг, - здогадавшись, кого дядя мав на увазі, я поквапилась заступитись за Адріана. В той момент мені дуже хотілось в нього вірити.

– Ну, якщо ти так кажеш, то приводів ми йому більше не дамо, - Дарій розплився в хитрій посмішці, від якої в мене пішов мороз по шкірі. Сподіваюсь, з моїми друзями нічого поганого не станеться.

Борючись з суперечливими відчуттями, я попрощалась з Дарієм та поспішила назад на уроки. Через те, що я брехала своїм рідним, мене просто жерла совість. От тільки, що ще робити, я не знала. А чи правильно я вчинила, покаже час.