Глава 27. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

19 березня 20хх року

День розпочався з переполоху. Весь колектив нашої скромної контори стояв на вухах, а все через раннього відвідувача. Леон Дюбуа прийшов до нас власною персоною. Благо зробив це, як всі нормальні люди, подзвонивши в двері, а не матеріалізувався просто посеред холу. Він сумирно чекав, поки його впустять та проведуть до кабінету батька. В цілях безпеки жодної розмови тет-а-тет бути не могло. В кабінеті знаходився я та ще кілька агентів, готовій зреагувати будь-якої миті.

– Дякую, що погодились зі мною зустрітись, месьє Арно, - звернувся чаклун до батька з найдоброзичливішим виразом обличчя на який, мабуть, був здатен.

– Не скажу, що радий вас бачити, месьє Дюбуа, - відповів той, поважно вмощуючись в кріслі. Поза його була розслаблена, проте я знав, що він в будь-який момент був готовий вихопити пістолет, схований під стільницею. – Однак цікаво почути причину вашого раптового візиту.

– Причина вкрай проста. Я прийшов забрати людей, яких ви затримали.

– Яких ще людей? – на обличчі батька з’явилось щире нерозуміння.

– Тих самих, що ви схопили позавчора за проведенням спіритичного сеансу, - чаклун зберігав такий же доброзичливий вираз обличчя, але в кімнаті повіяло магією. По тіло розлилося легке поколювання, наче слабкі удари струмом, але крім мене цього більше ніхто не відчув.

– Звідки ви про них дізнались? – батько, навпаки, насторожився, і чим більше говорив месьє Дюбуа, тим більш напруженим він виглядав.

– Ну, я багато чого знаю. Наприклад, що ваші агенти увірвались в крамницю до демона та ледь не віддали Творцеві душу. Або от іще, що вчора під час затримання одному підозрюваному вдалося втекти. Та навіть те, що його звуть Томасом Бауером.

Слухаючи все це, мені хотілось харкати кров’ю. Старий точно подумає, що в нашій організації завівся кріт. Оскільки я ж цю інформацію їм і зливав, мені кінець. Кабінет батька на другому поверсі. Якщо вистрибну у вікно, чи вдасться мені втекти? Чи просто мужньо прийняти свою долю?

– Та годі, Валентине, нічого на мене так дивитись, - чаклун лукаво усміхнувся. – Так само як ви слідкуєте за нами, ми приглядаємо за вами.

– Хотілося б, щоб ви перестали цим займатись, - видушив з себе батько, пронизуючи чаклуна поглядом.

– Навзаєм. Ви давно пообіцяли дати нам спокій, але ваші агенти, наче сталкери, періодично за нами стежать. Ви спеціально не дотримуєтесь угоди, чи у вас хобі таке? – сказав месьє Дюбуа.

Якийсь час вони просто мовчки дивились один на одного, але було зрозуміло, що вони готові, мов вовки, вчепитись один одному в горлянку.

– Добре, я візьму до уваги ваші побажання, - нарешті неохоче відповів батько.

– Буду неймовірно вдячний, - чаклун задоволено кивнув. – Але ми не про це. Я прошу передати мені затриманих.

– Неможливо! Ви хоч уявляєте, скільки сил ми витратили, аби їх спіймати?! Вони – злочинці та мають понести покарання! – категорично відрізав батько.

– Я розумію, вони – ваша здобич, якщо можна так виразитись. І навіть більше, я цілковито поділяю вашу позицію, що вони – злочинці, - здавалось, месьє Дюбуа зовсім не зачепив різкий тон батька. – Але про це знаємо тільки ви та я. Для решти світу вони шановані люди, законослухняні громадяни й так далі. Сучасна система правосуддя не покарає їх за чаклунство та змову з дияволом, як в Середньовіччі. І що ж ви з ними робитимете, якщо здати в поліцію не вийде? Якщо відпустите, вас затягають по судах. Вб’єте і тихенько прикопаєте в лісі? Спишете все на кримінальні розбірки та підступи конкурентів? Не настільки вони провинились, аби заслужити таке.

Було дивовижно чути, що чаклун на нашому боці. І все ж ми були не такими добрими, як він, і вже точно не такими наївними. Стариган також поділяв мою думку:

– Через них померли люди! Хіба ви не знаєте? Чи Господь Бог, що можете відпускати людям смертні гріхи?!

По обличчю месьє Дюбуа пробігла тінь. Його доброзичливість розчинилась без сліду, змінившись на втому.

– Ви вважаєте, я – повний йолоп і не розумію очевидних речей? – сказав він роздратовано. – Звісно, вони винні. От тільки навряд вони до кінця розуміли, що коїли. Ну, сіли в коло, ну, повикликали типу «демона». Поки вони грали в цю гру, гадаєте, хтось з них серйозно задумувався, що десь так мруть люди? Скоріш за все, їм запудрив мізки організатор всього дійства, гер Бауер. Чи ви тепер будете робити подібні облави на всіх емоційно-неврівноважених підлітків, які, надивившись передач та начитавшись інтернету, в пориві темної романтики береться за окультні практики?

– Тобто ви пропонуєте їх просто відпустити? Нехай ідуть, недолугі. Мамка їх вдома перевиховає. Так виходить?! Може, мені ще й вас по голівці погладити?!

Я помітив, як у батька смикається рука. Явна ознака, що він хотів схопити пістолет і всадити кулю чаклуну в лоб.

– Я такого не казав. Але ці люди проходять скоріш як спільники, в той час як головний винуватиць утік. Тому пропоную пом’якшити їм покарання.

– І яким чином?

– Дуже просто. Ви передаєте їх мені. Я своєю чергою зітру їм всі спогади про вас. Про захоплення. Про утримання тут. Вони вважатимуть, що тієї ночі щось пішло не так, що конкретно – вони додумають самі. Можливо, що вони стали жертвою самого Томаса Бауера. У них залишиться лиш страх пережитого. До речі, можливо його посилити. Вселити в них відразу до всього, що бодай якось пов’язане з магією, а також відчуття провини та каяття, думки, що тепер їм треба компенсувати свої вчинки, зробивши  щось хороше, допомагаючи людям.