Глава 25. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

18 березня 20хх року

Вранці відбулась ще одна нарада, на якій обговорювались попередні результати розслідування. Я зачитав свій звіт з подробицями затримання окультної групи, над яким корпів решту ночі, та отримав від батька вітання за успішно виконану операцію. Справа залишилась за малим – знайти Томаса Бауера, організатора цього інфернального трилера. Наші кращі спеціалісти зі стеження та збору інформації кинулись по його сліду, попередньо заручившись підтримкою штатних екстрасенсів. Не дивлячись на їхні зусилля, далеко ми не просунулись. Ну, поки минуло не так багато часу, щоб робити якісь висновки. За опитуванням мешканців найближчих будинків з сусідами гер Бауер близьким не був. Дома з’являвся рідко. Та й більш детальний обшук показав, що в Ле Ліла він утримував тільки «чоловічий клуб». Жодних особистих речей за цією адресою знайдено не було. Паскудник не залишив нам ні зубної щітки, ні розчіски, ні брудних шкарпеток, що застрягли під диваном. Ні-чо-го. Отже, мешкав він в іншому місці, але жодної нерухомості купленої або орендованої на ім’я Томаса Бауера в Парижі та його околицях поки знайдено не було. Та ж ситуація була й з банками. Скоріш за все, він жив за підробленими документами, або ім’я «Томас Бауер» усього лише псевдонім. Одним словом, наш головний підозрюваний розчинився, мов дим. Знайти його буде непросто. Одна надія на камери спостереження, встановленні по всьому місту. Якщо він не безтілесний дух, то має десь засвітитись.

– Ренаре, зайди до мене в кабінет, - затримав мене батько по закінченні наради.

Невже залишилось ще щось, що варто було обговорити віч-на-віч? З усіх можливих причин в голові крутилась тільки одна, викликаючи тривогу. Перш ніж відчинити важкі дубові двері, я зробив кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись.

– Ти щось хотів, батьку? – заходячи, я намагався виглядати спокійним. Якби знав, що все так обернеться, відвідував би в школі театральний гурток.

– Хотів ще раз поздоровити тебе з успішним виконанням місії, - сказав він, підходячи до бару та наливаючи в келихи дорогий коньяк преміумкласу. Пити зранку? Недобрий знак. До того ж батько ніколи не був щедрим на похвали. Заохочення на загальних зборах в його очах було достатньо. Або його дійсно розпирало від гордощів, або мені капець.

– В тому, як чітко ви спрацювали, твоя заслуга, Ренаре, - батько протягнув мені келих, і я автоматично його прийняв. – Зізнаюсь, останнім часом я був надмірно суворим з тобою.

– Все це було заслуговано. Я допустив багато помилок.

– Це так, але я радий, що ти зумів все виправити. Однак я чув, що під час затримання ти повів себе дивно.

Ось воно. Бісів Роже! Не міг притримати язика за зубами? Ми ж з тобою брати по нещастю. Невже було обов’язково мене здавати? Проте, я передбачав такий розвиток подій і морально до нього підготувався.

– Тобто дивно? – розіграв я повне нерозуміння.

– Роже помітив, що ти використовував потужні парапсихічні здібності, не притаманні тобі раніше.

– А, ти про це! Це була моя звичайна здатність відчувати магію, ти ж знаєш. Просто цього разу я використав її на максимум. От і все. Може через те, що ми не часто працювали з Роже разом, він так здивувався, відчувши її. Але запевняю, я не робив нічого більше, ніж роблю зазвичай.

Я стійко витримав пронизливий погляд батька, намагаючись виглядати розслабленим, наче ця тема мене зовсім не хвилювала.

– Добре, якщо так, - нарешті сказав він після тривалої паузи. – Ти, головне, зі шкури не лізь. Твій дар часом буває корисним, але до певної міри. Не дай цій богоненависній силі розбестити тебе. Живи, не покладаючись на неї, інакше станеш як ті, з ким ми боремося.

– Я й сам це чудово розумію, батьку. Я вже не маленький і можу обійтись без твоїх лекцій, - сказав я роздратовано, як це завжди робив, коли розмова торкалась цієї теми.

– Я усього лише переймаюсь за тебе, Ренаре, - стариган нарешті всівся в крісло та одним махом випив свою порцію коньяку. – Як твоє здоров’я? Напади більше не повторювались?

– Останнім часом ні. Здається, це все через перевтому. Я думаю взяти відпустку, з’їздити кудись на море, подихати свіжим повітрям, розслабитися.

– Не раніше, ніж ти пред’явиш мені аналізи, що в тебе не епілепсія і не пухлина мозку.

– Але батьку, я проходив обстеження, як тільки почались напади, і воно нічого не виявило. Все чисто, - обурився я, пригадуючи, як лікарі залізли мені ледь не у всі дірки, аби дізнатись, що ж зі мною коїться. Менш за все мені хотілось проходити через це пекло знову.

– Мене це не хвилює. Або ти показуєш мені повний медичний огляд, який доводить, що ти здоровий, або я відправлю з тобою цілу бригаду лікарів для контролю твого самопочуття. На цьому все. Вільний.

– Так точно, - я різко повернувся на підборах і вийшов, в той час як старий знову зарився в якісь папери. Тільки пройшовши далі по коридору, я зрозумів, що так і тримав келих коньяку. Трохи поміркувавши, я вирішив віднести його до себе в кімнату. Якщо Реінман там, він зрадіє гостинцю. Відьма казала, мій покійний брат полюбляє дорогий алкоголь.

Решту дня я провів в марних спробах відшукати Томаса Бауера. Ні наші кращі слідчі, ні хакери не могли похвалитись бодай якимись результатами. Цей паскудник наче крізь землю провалився. Таким чином ця справа знову загрожувала зайти в глухий кут. Ні повторне відвідування «клубу» в Ле Ліла та опитування сусідів, ні більш ретельний допит спільників не принесли нічого нового. Якщо ми найближчим часом не впіймаємо цього покидька, що завадить йому знову викликати демона? Мене рвала на частини провина за те, що я не сказав іншим про останній напад демона. Це означало б видати своє співробітництво з мадемуазель Дюбуа. Наслідки цього страшно було навіть уявити. Тим паче коли батько починає щось підозрювати. Я надто піклуюсь про свою шкуру, ставлячи під загрозу невинних людей? Але мадемуазель Дюбуа казала, що ніхто не постраждав, і з демоном покінчено. Отже, приводу для паніки немає? Хоча з того часу від неї не було жодної звістки. Правда, я сам розізлив її до краю. Я ще довго дивився на телефон, перш ніж набрати номер.