Глава 23. З особистих записів Ренара Арно у справі №1027-А

Ніч з 17 на 18 березня 20хх року

Ми сиділи в непримітному фургоні, готові зірватись з місця будь-якої миті. Напружене очікування нависло над нами важкою грозовою хмарою. Цілий день ми провели наче на голках, в той час як наші агенти стежили за потенційними учасниками окультного клубу. Добре, що пошуковий відділ спрацював як треба, і нам вдалося розшукати трьох підозрюваних. Вранці ми провели нараду оперативної групи, на якій затвердили план затримання. До вечора всі приготування були завершені, і все, що нам залишалось, це просто чекати.

Як керівник всієї операції я відповідав за її успішне проведення. Хвилювання та напруга здавили мене наче лещатами, викликавши головний біль у скронях. Я непокоївся не тільки про те, щоб все пройшло гладенько, адже батько не пробачить мені чергової помилки, але й про те, щоб ні відьма з її родиною, ні дивні особистості, про які вона натякала, і яких мені пощастило кілька разів побачити, не втрутились і все нам не зіпсували. Спогади про останніх викликали в мене біль у шлунку. Нервова в нас робота. Так і до гастриту не далеко.

Вже давно стемніло. Хвилини тягнулись як гумові. У вусі задзижчав передавач. Знудженим голосом шпигун повідомив про переміщення однієї з цілей. Цілий день мені доводилось вислуховувати: «Ціль А рухається в бік банку Х», «Ціль Б увійшла в офіс У», «Ціль В вийшла з дому». В мене вже голова пухла від такої кількості інформації, в якій не було жодної користі. Підозрювані всього-на-всього займались своїми повсякденними справами. Час дії ще не настав.

– Як би в наші справи не втрутився сам-знаєш-хто, - озвучив мої побоювання Гай, скоса дивлячись на бійців, що сиділи поряд.

– Не думаю, що це станеться, - поспішив я утішити скоріше сам себе, ніж свого товариша.

– І чому ти так вважаєш? – поцікавився він. – Невже вже перетер з ким потрібно?

– Ні. Просто…, - я стомлено потер скроні, - просто про останню стадію нашого розслідування ми не розповідали…

– Не думаю, що для них з їхніми можливостями це являє собою проблему, - перебив мене Гай, багатозначно підморгуючи очима.

– Забагато мороки. Скоріш за все це буде засідка в очікуванні демона. Раніше було саме так, - я намагався звучати якомога переконливіше, але знав, що переконати мені нікого не вдалося.

– Дай Боже, Ренаре, щоб ти виявився правим, - Гай вийшов з фургона та закурив.

Він встиг викурити три сигарети, коли навушник знову клацнув, і голос, що вже встиг набриднути, доповів: «Ціль В вийшла з будинку. На цю мить рухається вулицею Шато Д’О».

– Чудово, продовжуйте переслідування, - наказав я по рації. Подивившись на годинник, я побачив, що був вже початок одинадцятої. Якщо підозрюваний не прямував в один з численних клубів Парижа, то скоріш за все він їхав на черговий сатанинський шабаш.

– Так, хлопці, всім приготуватись. Ціль рухається на місце зустрічі. Починаємо переслідування.

Знуджені агенти одразу розсілися по місцях. Гай, крехтячи та смердячи тютюном, плюхнувся поряд зі мною. Через хвилину три фургони виїхали зі штабу та понеслись нічними вулицями в імовірному напрямку, куди рухалась наша ціль.  

Оскільки підозрюваних було троє, було прийняте рішення розділитись на три команди. У випадку, якщо ми помилились у своїх підозрах, і не всі вони були членами цього так званого клубу, то ми зможемо переслідувати всіх трьох, навіть якщо вони рухатимуться в різних напрямках.

Наче вторячи моїм думкам, знову запищав навушник: «Ціль А рухається на схід по бульвару Огюст Бланки». «Ціль В звернула на схід та рухається вулицею Фобур дю Тампль», - одразу надійшла чергова доповідь. Ще через дві хвилини прийшов звіт, що ціль Б теж покинула будинок та рухалась у східному напрямку. Невже всі три влучання?! За всі наші хиби та страждання сьогодні нам мало поталанити.

Ми їхали в напруженому мовчанні, корегуючи рух за відомостями, які час від часу давали нам шпигуни, поки всі три цілі не звернули на вулицю Бельвіль.

– Вони їдуть в Ле Ліля? – здивувався Гай. – Що вони забули в передмісті?

– А ти вважав, якщо вони викликають диявола, то оберуть місце більш епатажне на кшталт катакомб? – підначив я його, хоча всі ми чудово знали, що часом найжахливіші злочини відбувалися за найнепримітнішими дверима.

На щастя їхати довелось не дуже довго. Скоро ми зупинились недалеко від непримітного двоповерхового будинку. На перший погляд, і не скажеш, що тут розташувався елітний закритий клуб. В такому скоріше доживала свій вік мила бабуся, чекаючи на онуків на вихідних. Білі потиньковані стіни, вазони з квітами біля ґанку та жодних ознак сатаністів. То тут, то там біля будинку були припарковані машини – від розкішних порше до непретензійних пежо. Світло горіло тільки на першому поверсі. 

Нас зустріли агенти, які вели підозрюваних до цього моменту. За їхніми словами, всі три людини увійшли в цю будівлю. Останній прибув десять хвилин тому. Окрім них було ще двоє приїжджих, але скільки насправді було людей всередині, ніхто не знав. Ми зайняли позиції для спостереження та почали чекати. В будинку було тихо, тільки за щільно запнутими фіранками виднілись силуети людей. Хвилин через десять перед будинком зупинився мерседес представницького класу, з якого вийшов дебелий коренастий чоловік в дорогому костюмі. Пихтячи, наче видираючись на Еверест, він подолав три сходинки та піднявся на ґанок. Після трьох коротких дзвінків двері відчинились, і він зник у будинку.