Глава 20. З особистого щоденника Яни Дюбуа-Пендрагон

15.03

Початок дня був понурий та безрадісний. Прокинувшись ближче до обіду після напруженої та безсонної ночі, ми плентались квартирою наче сонні мухи. Крім Джоша, звісно ж, який був бадьорий та як завжди напоготові, будь-якої миті готовий відбивати ворожий напад. Інколи мені здавалось, що в такому юному віці в нього вже починалась параноя.

Настрою що-небудь робити не було. Мені взагалі не хотілось вставати та виходити зі своєї кімнати. Так би й пролежала цілий день під ковдрою. В пам’яті повсякчас спливав нічний візит Валі та Зари, особливо та частина, де я зі злості скинула люстру ледь не їм на голови. Звісно, слова чаклунки були образливими й все таке, але всім і так було відомо, що ця тупа с…, в цілому, вона весь час городить усілякі нісенітниці на ґрунті расової непримиримості та з піною в роті підтримувала всі рішення Ради, яку очолював Верховний Чаклун і за сумісництвом її вчитель. Це мені варто було стриматись, проігнорувати її чергові нападки, а не руйнувати все навкруги, тим самим підтверджуючи її звинувачення. Все через те, що я досі не могла контролювати свою силу. Магія текла в мені неправильно по деформованим через прокляття каналам, як стверджував Дарій. Те, що відбулося, все більше переконувало мене в тому, що мені варто було відкинути упередження та попросити дядю мене підлікувати, якщо так можна виразитись. Не могла ж я весь час перебувати в гарному настрої.

Хай там що, треба було вставати, починати новий день і міркувати, що робити далі. Перспектива появи в квартирі пекельної брами мене зовсім не радувала.

– Подивіться, що я знайшов, коли вигулював Соню, - висмикнув мене з роздумів Джош, вказуючи на вхідні двері.

Ми всі попрямували в коридор та вийшли на сходи. На гладенькій дерев’яній поверхні красувався сяючий вітіюватий напис.

– Не можу прочитати, - зізналась я, вдивляючись в незнайомі літери.

– Це гельська мова, ще й рунічне письмо, - пояснив тато. – Тут написано: «Повернись, інакше велика кара паде на твоїх благодійників». 

– Це точно той лорд, як його, Кернан. Тільки фейрі все ще пишуть кельтськими мовами та ще й рунами в двадцять першому столітті, - фиркнула Агнія.

– Напис зроблений за допомогою магії. Ганьба, що ніхто з нас нічого не відчув, коли його робили, - побивався Адріан.

– Та якось не до цього було, - позіхнула я.

– Піймала б, рики повідривала б, - поморщилась Агнія.

За спиною почулось тихе схлипування. Озирнувшись, я побачила сілкі, яка теж вийшла подивитись в чому річ, і якщо нас напис тільки розсердив, то її достобіса налякав.

– Велике полум’я, почалось, - прокоментувала Агнія, якій вже почали набридати часті істерики сілкі. І не їй одній.

Тато мовчки махнув рукою, і напис на дверях зник.

– Ходімо всередину, - він обережно взяв перелякану фейрі під лікоть і завів її до квартири.

Наступні пів години ми вирішували, що робити. Сілкі знову тихо плакала, забившись у куток в моїй кімнаті. Погроз Кернана ми не боялись. Гадаю, в крайньому разі ми зможемо за себе постояти. Та він разів десять подумає, перш ніж утнути щось серйозне проти мене. Його послання – це скоріш за все банальне залякування, ніж реальна погроза, але на залякану зломлену сілкі це справило велике враження. А що як вона від страху за нас повернеться до свого мучителя. Або квартира зазнає чергового штурму, коли нас не буде. Ні, тут їй залишатись було не можна. Та й не вічно ж їй було спати на підлозі в моїй кімнаті. Було вирішено відправити фейрі до Кастле Магус. Там і місця було більше, та й лорд Кернан туди добратися ніяк не міг. Ну, ще й одна пара рук там зайвою не буде.

– І собаку свою туди заберіть, - встала в позу Агнія. – Нічого тримати тварину в квартирі, коли їй там он скільки простору буде.

– І брендові туфлі ти там теж не зберігаєш, - пирхнув в бороду тато. На його зауваження хрещена давано закотила очі.

– Нічого, що Соня належить до породи, яка в тому світі не існує? – я нагадала про заборону привносити в інші світи технології, знання та все таке інше зі сторонніх вимірів. Це робилось з метою зберегти культуру та шлях розвитку кожного конкретного світу недоторканим.

– Цей закон придумав Еквілібріум, а ми вже давно його послали за всім відомим напрямком, - заперечила Агнія. – До того ж ми собаку не на розведення беремо, а так, в особисте користування. Ось, наприклад, приперти туди купу іносвітніх меблів ви не полінувались.

В самісіньке око, як то кажуть. Поміркувавши хвилину, ми таки вирішили, що нічого страшного не трапиться та всесвіт не розвалиться через одного ретривера. Проте в Кастле Магус стане веселіше. Та й Соні там буде краще. Там місця вистачить, аби розвернутись її собачій душі.  

Я підізвала до себе сілкі та пояснила, що зараз відведу її в безпечне місце, де колишній господар ніколи її не знайде. Джош і Адріан викликались нас супроводити. Тато не заперечував, що ми йшли туди самі. На нашу спільну думку, зараз в Кастле Магус з усіма його недругами та ворогами було набагато безпечніше, ніж в цивілізованому Парижі.

Я відкрила портал, і ми всі зробили крок у нього. Нас одразу обдало холодом. Яке ж це все ж таки благо – система опалення, коли опалюється весь будинок, кожна кімната, а не тільки два метри від каміна. Так, Париж остаточно мене розбалував. Може, якщо постаратись, і тут вдасться зробити щось подібне? Провести труби, поставити котел. Хоча заборона на привнесення технологій одного світу в інший  руйнувала всі мої надії на комфортне життя. З іншого боку, Соня, що йшла поряд на повідку, була прямим доказом, як легко порушувати заборони. Можливо, якщо я стану настільки сильною, що зможу наплювати на Раду та Еквілібріум з високої дзвіниці, то мені вдасться реалізувати свої мрії без страху бути покараною, і тоді вже Кастле Магус заживе на широку ногу. Про щось подібне я міркувала, поки ми вели сілкі в жиле крило, аби представити її іншим мешканцям.